Говорит по-киевски смесью российских слов

говорит по-киевски смесью российских слов

(З архіву Брянського суду 1779-1808, опубл. Тіханов П. М.) Я, дивлюсь, меншовартні київські хохли і в XVIII-XIX столітті па-ґарадскому намагалися говорити

ОУН як пересічна політична сила Другої Речі Посполитої

Почав читати ще одну класну книжку видавництва Критика: Олександр Зайцев. Український інтеґральний націоналізм (1920-ті – 1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії.

Чим хороші такі ґрунтовні книжкі — детальний розгляд дозволяє побачити те, що зазвичай не бачиш.

Ну, наприклад, сучасна українська публіцистика постійно обговорює наскільки тоталітарним / фашистським / авторитарним рухом була ОУН, хто винен в конфлікті з поляками, чи був то «конфлікт», чи «валинская рєзня» тощо. Якщо ти ватнік — ти приречений на «рєзню», як патріот — то бандерівці — твої герої. Крапка. Як писав Андрій Портнов — маємо вибір між двох Т — Табачником та Тягнибоком.

Насправді ж, при всіх заслугах, в тому числі і сумнівних, інтеґральні націоналісти, зокрема ОУН та їх течія — бандерівці, — це були далеко не всі українці та навіть не всі патріотично налаштовані українці. Окрім ОУН були й інші націоналісти. Окрім націоналістів були й інші політичні течії. Велика ж історична роль ОУН зумовлена здебільшого тим, що з 1939-го року будь-який легальний політичний рух серед українців був неможливим, з розгромом всіх легальних політичних партій ОУН механічно залишилась єдиним представником інтересів українського народу. Тож немає сенсу ані червоніти за своїх предків, ані виправдовувати їх завжди і за все. Це були наші? — Наші. Воювали за Україну? — Так. Робили дурниці? — Так, робили і дурниці (але хто ми такі щоб їх засуджувати).

Ще одне спостереження. Як східняк я раніше не дуже цікавився історію Другої Речі Посполитої, а дарма. Там багато чого цікавого. Наприклад, першого президента Польщі, виявляється, в 1921-му вбили польські ж націоналісти, ендеки. Коли оунівці в 1934-му вбили міністра внутрішніх справ, уряд заборонив одну з організацій польськіх націоналістів — Національно-радикальний табір, бо подумали спочатку на них. Тож, як бачимо, ніякого особливого терору ОУН не чинила. Можна сказати навіть, що вона вела нормальне для Другої Речі Посполитої політичне життя (смайл).

ДКР та уроки історії

Прочитав тут нарис з історії ДКР (Донецько-Криворозької Республіки).

Донецькі і криворозькі більшовікі, які створили ДКР, були етнічними росіянами і зрусифікованими українцями. Тож не дивно, що вони нічого не хотіли чути ні про яку Україну і збиралися приєднатися напряму до Росії.

Але в Леніна були на них інші плани. По-перше, його цікавили всі українські землі, не лише Донбас, а виокремлення русифікованих південних міст підривало б позиції більшовиків в цілій Україні. По-друге, більшовицьке керівництво (а поборниками пізнішої політики коренізації були і Ленін, і Сталін) збиралося робити Світову революцію і великодержавний шовінізм якихось там провінціалів з Донбасу в них співчуття не викликав.

Тож під примусом Центру 3-й З'їзд рад Донецького і Криворозького басейну в окупованому російськими більшовиками Харкові оголосили Всеукраїнським з'їздом рад і всупереч бажанням донецьких більшовиків проголосили на ньому створення Української Народної Республіки Рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів.

Згодом було укладено Брестський мир. Донецьки більшовики намагалися чинити опір німцям та УНР, які вважали територію Донбасу своєю, але не підтримані російськими зазнали поразки і вимушені були евакуюватися в Царіцин.

Згодом ДКР була ліквідована. В вікіпедії підсумок її існуванню ставить цитата Сталіна: «Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинуть займатися дурницями».

Який можна зробити висновок? — Історія повторюється у вигляді фарсу. Як російські більшовики поюзали донецьких в 1918-му році, так само і сучасні рашисти поюзали донецьких руськомирівців в 2014-му, щоб, за словами Гіркіна, спочатку відволікти увагу Київа від Криму, а далі здати Донбас назад Україні, як чемодан без ручки, з яким ми б з великим гемороєм носилися.

На жаль, в Донецьку завжди було не дуже добре з викладанням історії України, а центральна влада замість українізації Донбасу і Криму використовувала донецьких для боротьби з дніпропетровськими і опесередковано сприяла перетворенню цих територій на «заповідник гоблинів». Більш того, навіть після всіх подій останніх двох років ця політика — союз з донецькими проти дніпропетровських — продовжується. Здається, історію не вчать не тільки в Донецьку.

«Всім було погано...»

Третій пост за мотивами Тері Мартина з його Імперією національного вирівнювання (на жаль, другого немає, опублікований у Фейсбуці він був видалений і загубився в тінях цукерберговської інформаційної тиранії; перший — тут)

Виявляється, десь в 50-х Гарвард провів соціологічне опитування кількасот імігрантів з Радянського Союзу. Серед іншого в них питали й їхнє враження від національної політики. Це були здебільшого прості люди, не партійні керівники, про яких було в попередньому посту.

Більшість людей зазначила, що всі нації в СРСР були рівними, що за націоналізм і шовінізм — на їх думку — можна було сісти. Люди переказували історії про те, як хтось когось назвав «жидом» і сів, про вчительку, яка процитувала «незваный гость хуже татарина» і також мала неабиякий з того клопіт. Люди зазначали, що хоча Конституція Союзу була фікція, але національна її частина виконувалась.

Далі їх питали, що вони думають з приводу панівного положення російської нації. Більшість зазначала, що пригноблювали всіх однаково вне залежності від етнічної належності, та й в Політбюро був повний інтернаціонал.

Отут я хочу зупинитись. Цей аргумент, про «всім було однаково погано» занадто сильно просяк масову свідомість (як бачимо, щонайменше з 50-х) і все ніяк звідти не вивітриться. Як ми бачили раніше, коренізація радянським керівництвом проводилася перш за все для того, щоб інородці не сприймали Радянський Союз як другу Російську Імперію, російській народ — як народ пригноблювач, колонізатор, а російську владу — як чужоземну. І, як бачимо, — своєї мети більшовики досягли, бо минуло вже 90 років з початку коренізації, а міт про «всім було однаково» досі зберігається в масовій свідомості.

Чому я називаю це мітом? Адже дійсно Союз гнобив усіх?

Почнемо з простих фактів.

Цифри говорять, що гнобили, може, й усіх, а винищували — вже ні. Українці втратили кілька мільйонів внаслідок Голодомору. В той самий час казаки (казахи) втратили кілька мільйонів — половину своєї чисельності(!) — в тіж роки в наслідок колективізації і конфіскації худоби — кочового хлібу. Відомо кілька десятків депортацій за національною ознакою. Відоме явище проголошення «ворожіх національностей». Відомі спеціальні «національні» операції. Не-росіяни в межах РСФРР (серед них і кілька мільйонів українців) і діяспорні національності (євреї, німці, поляки, болгари та інші) були приречені на асиміляцію.

Взагалі, навіть в «інтернаціональних» операціях національні меншини переслідувались сильніше ніж титульна нація. Наприклад, приблизно чверть заарештованих згідно наказу НКВС 00447 («колишні куркулі, злочинці та інші радянськи елементи» — тобто, це інтернаціональна операція) припадала на діяспорні меншини, в той час як вони складали 1.7% загального населення

З іншого боку, національні операції часто були більш жорстокими, ніж інтернаціональні. З-поміж заарештованих взагалі в 1937-38 страчено 19%, серед заарештованих за наказом 00447 — 49,3%, серед заарештованих у рамках «національних операцій» — 73,7%. Для деяких національностей (перш за все — розвинутих західних: поляків, латишів, литовців) цей відсоток був ще більшим.

Тепер розглянемо причини такої жорстокості до національних меншин. Тері Мартин наводить їх досить багато. Тут і ремство росіян. І розчарування в принципі П'ємонту (спочатку вважалось що національне будівництво в СРСР буде заоохочувати до міграції в нього, міжкордонні зв'язки будуть підривати сусідні капіталістичні держави, перш за все Польщу, Фінляндію; з часом, з початком колективізації, виявилося, що в СРСР таке класне життя, що міжкордонні зв'язки підривають перш за все сам СРСР), і рецедиви націоналізму та інші.

Але головною причиною стало те, що саме національні окраїни чинили найбільший опір «соціалістичному наступу» і колективізації аж до повстань. Прискорене будівництво радянської деспотії швидко показало, що саме росіяни в Радянському Союзі є опорою деспотичного режиму, а інші, більш волелюбні народи, є його супротивниками. Внаслідок цього і відбувся розворот від політики національного будівництва, до жорстоких репресій за національною ознакою, а національну культуру замінили декораціями з пап'є-маше — східним халатом та українськими шароварами.

Висновок

Незважаючи на поширену думку, що, мовляв, «погано було усім», джерелом і опорою деспотичного людожерского режиму в Радянському Союзі був саме російський народ. В цих словах немає расізму, кінець кінцем генетично південні росіяни — це майже українці, центральні — майже білоруси, північні — щось середнє між мордвою та фінами. Справа в вихованні і історичній пам'яті. Просто росіян століттями виховують в традиціях патерналізму, розповідають їм про «сильну руку», про «батька», про «велику державу». Вони згодні жити в дикатурі і не мають нічого проти, щоб поширити її на сусідів. Згадайте слова Дудаєва: «Ваша великорусская мечта — сидя по горло в дерьме, затащить туда всех остальных. Это и есть Русизм».

Тож доки в Росії не відбудеться свій Нюрнберг, не буде офіційно засуджено великодержавний шовінізм, росіяни представлятимуть смертельну небезпеку для всіх сусідніх народів. Ніякі слова про «братерство», про «спільне історичне минуле», про «велику культуру», про «Толстого» не повинні вводити нас в оману.

З.І.: Риторичне питання. А хтось з тих, хто називав націоналістів параноїками і розповідав про те, що не важливо, якою мовою любити Україну, про двомовність, про двокультурність, про братській народ і все таке, взагалі-то збирається вибачатись перед людьми, перед країною, перед загиблими? Наші колишні міністри оборони з їх тупою доктриною де «немає ворогів»? Наші політики з їх концепцією «нейтральної держави»? Кінець кінцем наш народ, який просрав вступ до НАТО щоб, мовляв, «наші хлопці не гинули»?

Імперія національного вирівнювання

Читаю тут суперкруту книжку: Тері Мартин «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939)» про коренізацію та її згортання в міжвоєнному СРСР.

Дуже докладне і гарно написане дослідження. Ще не дочитав, але вже встановив для себе купу нових фактів, які раніше не знав. Наприклад:

I. В вітчизняній історіографії та «народній історичній пам'яті» поширена думка, що, мовляв, ленінська національна політика — це коренізація, а поганий Сталін коли закріпився у владі і винищив опозицію, показав своє справжнє обличчя — згорнув НЕП і почав репресувати національну інтелігенцію.

Я х.з. звідки воно взялося, підозрюю, що від наших вєрнаподданічєскіх дисидентів, які в свій час залишившись в координатах розвитого соціалізму намагалися боротися з російськім шовінізмом закликаючи до повернення до ленінської національної політики. Я їх можу зрозуміти, але настав час залишити ці уявлення там де їм місце — в історії дисидентського руху.

Виявляється ж, що протягом 20-х років і Ленін, і Сталін провадили одну й ту й саму національну політику. Вже після смерті Леніна Сталін неодноразово втручався в хід коренізації і підтримував націонал-комуністів в їх суперечках з російськими шовіністами, вказуючи на небезпеку поширення шовінізму, як первопричини захисного націоналізму.

II. Багато хто вважає, що, мовляв, навіщо ми, українці, воювали за свободу, скільки крові пролили, а програли, краще б сиділи по хатах, ціліше були б. Патріоти ж відповідають — емоційно — що не воювали б — і нас не було б. Емоції, емоціями, але в книзі знайшов підтвердження важливості боротьби за незалежність в 1917-21 роках.

Проводячи коренізацію, комуністична партійна верхівка серед іншого регулярно посилалася на «жорстку навучку 1919 року», коли українське село на чолі з Петлюрою повстало проти російського міста і вигнало більшовиків з України. І це був головний аргумент за коренізацію — народ повинен сприймати радянську владу, як свою, інакше замість класової боротьби (пролетарії всіх країн і все таке) маси ввійдуть в союзи за національною ознакою (типу один народ один райх) проти радянської влади, як влади російського народу, народу-колонізатора, поневолювача.

Тож боротьба УНР за незалежність стала причиню зваженої національної політики комуністів в 20-х, яка пригальмувала процеси русифікації щонайменше на одно покоління.

Фактично, українці купили своєю кров'ю трохи свободи і собі, і іншим націям СРСР.

III. Виявляється процеси коренізації йшли в Білорусі не менш активно ніж в Україні. Але якщо в нас Процес Спілки Визволення України зачепив перш за все національну інтелігенцію (а не партію) і партія продовжувала наголошувати, що головна загроза в національній політиці — це великоросійський шовінізм (хоча сиділи й українці, а не росіяни), а також запевняла, що Процес СВУ — це не атака на коренізацію, то в Білорусі на аналогічному процесі репресували і партійну верхівку (до речі, по справі СВБ проходило 90 осіб, СВУ — 45). Це призвело до різкої зміни курсу тими, хто залишився. Тож процеси, що відбуваються зараз в Білорусі є прямими наслідками подій 20-30-х років.

До речі, репресії в БСРС почалися з подачі українця Затонського, того, що встиг нагадити також і нам: замінив Скрипника і ініціював русифікацію правописа.

IV. Голодомор як геноцид (тобто, голод за етнічною ознакою). Книга багато чого прояснила в цьому питанні для мене. Голод дійсно почався, як голод в хлібозаготівельних регіонах, вне залежності від етнічності їх населення. Але реакція на нього була різна в різних регіонах. Винними за зрив заготівель хліба оголосили націоналістів та контру і відповіли на початок голоду репресіями, блокадою вимираючих сіл. Тому й такі втрати серед українців, звідти і згортання коренізації. Тобто, якщо Голодомор і не був запланований, як геноцид за етнічною ознакою, згідно самих же комуністів він таким став в процесі.

Засади мовної політика за Скрипником

Почав читати у відпустці «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» — збірку документів, опубліковану Києво-Могилянкою.

Не художня література, не легке чтиво, але деякі речі досить цікаві.

Одна з них — виступ Скрипника на якійсь там культурно-освітній конференції, де він проголошує засади мовної політика в освіті в УРСР часів коренізації.

Основних принципів небагато.

Щодо мови в освіті

1. Діти повинні починати навчання тією мовою, якою вони володіють, щоб краще розуміти, чому їх навчають. 
2. Діти потрібно навчити мові їх національності та державним мовам УРСР та СРСР.
   

Тобто, наприклад, українські діти починають вчитися українською, далі їм дають російську другою. Росіянизовані українці починають вчитись російською, далі їм дають українську. Росіянизовані євреї починають вчитись російською, далі — ідиш, далі — українська.

Щодо національних автономій

1. В місцях компактного проживання народів створюються національні автономії, навіть щонайменшого рівня — аж до окремих сільрад (наводиться приклад шведської сільради на Херсонщині та негритянської сільради в Абхазії) 
2. Ці автономії можуть включати в себе інші національні автономії 
3. Всі нації, включно з титульною, — рівноправні.
   

З цього виходить, що, наприклад, польській район може мати українську сільраду, мешканці якої повинні мати такі самі права, як мешканці польської сільради в українському. Хоча титульна нація в УРСР — українці. Також були створені національні російські райони, хоча російська мова — державна в СРСР.

За великим рахунком, принципи розроблені тоді виглядають розумними і зараз, через майже сто років. На жаль, в реальній історії всі ці напрочуд демократичні ініціативи хоча й почали втілюватись, але були дуже швидко згорнуті. Скрипник скінчив життя самогубством, його політика була названа «націоналістичним збоченням», його послідовники — репресовані, національні райони — розформовані, а їх населення часом ще й депортоване.

Генофонд слов'ян

В принципі, нічого неочікуваного.

За аутосомними маркерам українці близькі родичі білорусів та поляків, чехи та серби — десь поруч, але ближче до південних, росіяни — десь серед мордви та фінів.

За Y-хромосомою ми в одній хмарі з південними білорусами та південними росіянами. Північні — зрозуміло де.

За мітохондріальною ДНК в цілому малюнок схожий.

В підсумку

Близькість нас та поляків відбиває спільне походження східних та західних слов'ян. Південні росіяни, які, як і південні білоруси, дуже близькі до нас фактично є нашими росіянізованими родичами. Північні та центральні росіяни — фактично слов'янізовані угро-фіни та балти.
Близькість угорців до сусідніх слов'ян відбиває асиміляцію ними слов'ян Паннонської рівнини.
Близькість сербів та хорватів до галичан та західних слов'ян відбиває давні міграційні процеси (див. паралелі серби — сорби, хорвати — білі хорвати).

Інфографіка зі статті Как складывался генофонд славян и балтов

Історія однієї книги, яка потрохи переходить в політичний памфлет

Почав читати «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» Стефана (Степана) Таранушенка видавництва Савчука. Майже дев'ятсот сторінок формату A4, сотні креслень та ілюстрацій. Але цікавий не тільки вміст книги, а також її історія.

Таранушенко закінчив історико-філологічний факультет Харківського Університету в 1916 році. Ще студентом він зацікавився дерев'яною народною архітектурою і в літні вакації 1913-15 років почав займатись вимірюванням дерев'яних церков Харьківщини. Війна та повоєнне лихоліття перервали його роботу, але дала час підготуватись до великого систематичного дослідженння дерев'яних церков всього Лівобережжя в 1927-32 роках.

Ця робота була нагло прервана: в 1933 році Стефана Андрійовича було заарештовано. На щастя, він отримав «лише» п'ять років і вцілів. В 1939 навіть зміг навідатись до Харкова, але постійно перебувати в Україні йому було заборонено аж до 1953 року. Був реабілітований 1958.

Доки Таранушенка не було в Києві, його архів зберігався у його друга, архітектора Жукова. В 1939 Жукова було вбито бандитами. Архів виявився «нічийним», частина матеріалів розійшлася по різним установам, частина зникла. Ще одного удару завдала війна: знов частина архіву була знищена або розпорошена.

В 1953 році Таранушенко вже в Києві починає обробляти результати своїх довоєнних досліджень. З кінця 1950-х, вже реабілітований, навіть потрохи публікується.

В 1970-му було підписано договір з видавництвом «Будівельник» на публікацію головної праці всього життя — «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Книга вийшла тільки в 1976-му — в рік смерті автора, значно скороченою та перекрученою. Вона схудла в два рази: була вилучена занадто палка передмова автора (рецезенти радили для такої «слизкої» теми як сакральна архітектура віддати передмову на написання якомусь «професійному» атеїсту), значна частина авторської аналітики та дві третини описаних об'єктів.

В 2012 році вийшло аматорське видання від Харківського приватного музею міської садиби з купою принципових помилок (переплутані чи невірно надані ілюстрації, пропущені схеми тощо).

І нарешті в 2014 році, через сто років після того, як Таранушенко почав свої дослідження, у Савчука накладом всього в 150 примірників виходить вся монографія в авторській редакції з сучасними додатками і передмовами, оформлена і редагована професіоналами.

Таранушенко — не єдиний, хто цікавився народною дерев'яною архітектурою Лівобережжя. В передмові до книги наведені ще декілька прізвищ:

• Федор (Теодор) Ернст — заарештований в 1933, розстріляний в 1942 
• Микола Таранушенко — заарештований в 1934, розстріляний в 1938 
• Данило Щербаківський — на відміну від брату не поїхав в еміграцію і зрештою покінчив з собою в 1927 
• Дмитро Дяченко — заарештований в 1941, загинув в тюрмі в 1942.
  

На кінець 19-го — початок 20-го сторіччя на Лівобережжі було кілька тисяч церков. Значна частина з них була дерев'яними. Безпосередньо Таранушенко провів вимірювання 75 церков, а всього в книзі їх наводиться 181. Більша частина з них не вціліла: з описаних у книзі наразі залишилось лише 16. Зник — був свідомо знищений — цілий пласт нашої культури.

Мандруючи Лівобережжям часто відчуваєш себе в «історичній пустелі» — чого ніколи немає в Галичині. В таких місцях живе і виховується народ без історії. Совками люди стаюсть не тому, що мріють про ковбасу по 2.20 — не має підстав вважати, що у Львові менше люблять ковбасу, ніж в Харкові, — а тому, що не мають, не бачать місцевого коріння. Вся ідентичність, що об'єднує людей на Сході — спільна, нав'язана телевізором, по якому «Гаваріт Масква». «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Першотравневе чи Дніпродзержинськ? — Яка різниця, якщо всюду одні й ті самі сталінкі, хрущовки, брєжнєвкі та «абщєпанятний язик». А як немає різниці між Першотравневим та Дніпродзержинськом, то немає її і між Першотравневим та Ростовом, Харковом та Білгородом, Одесою та Новоросійськом.

Саме тому в радянські часи, починаючи з кінця 20-х і зараз Росія методично займається нищенням української культури і нав'язуванням своєї, «общєрускомірской». Це не просто якась там культура, як мода, — сьогодні рок, завтра — диско. Це — ментальний якір, що прив'язує людей або до проекту Україна, або до проекту Росія. І росіяни, на жаль, на відміну від українців, це дуже добре розуміють.

Книга Таранушенка вийшла у серії Слобожанський Світ. В цю серію також входять друга редакція «Музичних інструментів українського народу» Гната Хоткевича, що пролежала в архіві з 1930-х, «Українськи записи» етнографа Мартиновича та інші книги. Цей Світ — світ української Слобожанщини, світ дерев'яних церков, українського барокко, кобзарів, який зараз ми можемо побачити тільки в книжках..

Ви щось там напишете, а мені потім відповідати

Нариси з історії радянської науки

Старші колеги розповідали, що довголітній директор інституту [ НДІ теорії, історії і перспективних проблем радянської архітектури в Києві ] сталініст Григорій Головко своїм підлеглим... категорично забороняв публікувати результати досліджень: «Ви щось там напишете, а мені потім відповідати».

З передмови до сучасного видання монографії Стефана Таранушенка «Дерев'яна монументальна архітектура Лівобережної України»

Москва, Маросєйка

Прийшло кілька книг з видавництва ФОП Савчук [1]. Оскільки ще середина робочого тижня, почав з самої тонкої: Юрій Шевельов «Триптих про призначення України».

Перший есей, «Москва, Маросєйка» було написано Шевельовим до 300-річчя Переяславської Ради в 1954 році в Бостоні. Одна з її тем — українська культурна експансія на Московію в 17-19 сторіччях та її поразка.

Коли я читаю ці рядки [2], що написані 60 років назад про події 400-річної давнини, бачу перед очима сьогоднішні дискусії навколо пропозицій Федоріна про російські університети і «підтримку демократії в Росії», про «нормальність» російськомовності і «вишивату», яка, мовляв, тільки заважає примиренню, про амністію і спецстатуси.

Відомо, чим закінчилась для України культурна експансія в Московію, спроба її просвіти на її мові та ігри в «дві Русі». Тим самим закінчиться спроба «хохлов» грати на російському культурному полі і згідно його правил в самій Україні.

Великий і розмашний план культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця XVI століття. Не без впливу цього плану був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього плану київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої [3] — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 року, Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 року, а митрополит Петро Могила присилав 1640 року Ігнатія Старушича із пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Примітки: 

1. Раджу ознайомитись з книгами видавництва всім, хто цікавиться українською культурою та історією. За малим виключеннями, видавництво займається тим, що реставрує і видає старі архівні матеріали, забезпечує його якісними коментарями, ілюстраціями, показниками, бібліографією, корочє, робить якісні наукові видання. Фактично воно наново відкриває нашу культурну спадщину, яка в іншому випадку б згинула безслідно в архівах:http://savchook.com/
2. Повний текст есеї можна прочитати, наприклад, тут http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/moskva-marosieyka 
3. Так, хоч би як не намагались уникнути цієї теми шкільні підручники, які називають Малоросію «образливим прізвиськом» України, Велику і Малу Русь придумали саме українці. Ця тема добре розкрита в книзі Сергія Плохія «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі» видавництва Критика.

Томек Вільмовський

Іноді я купую дитячі (ну як дитячі — для підлітків та юнацтва) книжки та читаю потрохи на ніч — щоб заспокоїти нерви без алкоголю та й просто дочитую, що не встиг в дитинстві. 

Нещодавно купив на Петрівці одну таку, що «не встиг» (бо в свій час спробував читати занадто малим і вирішив, що нудна) — Томек у країні кенгуру польського письменника Альфреда Шклярського видавництва Астролябії. Прочитав дві сторінки і зрозумів, що книжка мені сподобається: Все починається з того, що головний герой, Томек Вільмовський, вчиться в варшавський школі в час, коли Польщу окуповано росіянами (1902 рік). Його батько, як «політичний» вимушений був покинути Польщу, щоб не вислали до Сибіру. В школі не тільки викладають російською, а й забороняють між собою спілкуватись польською, також примушують вчити російську історію, яка полякам м'яко кажучи до фєні. Оскільки школяри занадто «бунтівні» — не хочуть розмовляти російською між собою і взагалі щось не надто вєрнаподданиє, їм виписують з Росії нового вчителя географії — по сумісництву алканавта. Гарна книга.

Як почалася Перша світова війна (з нагоди освяченя православними сербами пам'ятника Гаврилі Принципу)

Якщо хтось забув, як почалась Перша світова війна (тоді її називали просто Світова війна), яка стала найкровопролитнішою війною в історії Європи на той час, то я нагадаю, тим більш що радянська і сучасна російська історіографія, що її наслідує, — а більшість в нас навчались в радянських та пост-радянських школах, — спотворила історію навколо цього. Я просто розповім про декілька важливих на мою думку фактів, які вони свідомо спотворила.

По-перше, ким був той Фердинанд, спадкоємець австро-угорського престолу і чому його вбили?

Фердинанд, як не дивно це буде декому чути, бо ж це замовчували радянські підручники, вважався представником прослов'янської партії. Слов'яни Австро-Угорщини плекали надію, що з часом ця людина трансформує двоєдину монархію в триєдину і надасть слов'янам тих самих прав, що їх отримали в 1848-му угорці. Звичайно, сама думка про існування по-справжньому європейській країни, хоч би там як радянські підручники не наголошували на її відсталості (хто б говорив, до речі), де слов'яни отримали б рівні права з титульною нацією була ненависна поборникам Російського імперського проекту, яки проголосили Росію та росіян виразниками інтересів всіх слов'ян, та поборникам скалькованого з нього сербського імперського проекту. Тому його і вбили, за любов до слов'ян, фактично (була вона справжньою, чи її придумали романтичні слов'янські проімперські кола — то вже інше питання), за те, що міг зробити з нас беззаперечних європейців (тут в якості ілюстрації повинні бути фотографії Львова та Чернівців, які були розбудовані саме в бабці-Австрії).

По-друге, як вбивство переросло в кровопролитну війну?

Радянська історіографія розповідає нам, що германські імперіалісти давно хотіли війни і коли сталося вбивство, Австро-Угорщина, що її підбивала Німеччина, свідомо поставила Сербії неприйнятний ультиматум. Таким чином винуватцем проголошували виключно німців. Кожен може знайти в інтернеті той ультиматум і прочитати той єдиний пункт, що його не прийняли серби, про який радянська історіографія згадувала як «неприйнятний», але текст не наводила. Там йдеться про допуск представників Австрії до розслідування злочину. Все. Чи був він неприйнятним? Звичайно, ні. Це як назвати, наприклад, допуск представників Нідерландів до розслідування того Боїнгу неприйнятним. Чому ж Сербія його не прийняла? Тому, що за нею стояла Росія. Бо, як було всім тоді зрозуміло і як показали подальші події, в двобої між Австрією та Сербією у сербів шансів не було.

Після неприйняття ультиматуму, почалась війна. Хоч би що там не розповідала нам радянська пропаганда, розв'язала її Росія та Сербія. Внаслідок цієї війни пали чотири імперії (Германська, Австро-Угорська, Російська, Османська), а народи, що їх населяли вирішили, що «нація — понад усе», бо ж Світова війна це їм довела. Внаслідок цього вся Східна та Центральна Європа стали фашистськими в міжвоєнний період. Принижена Німеччина почала шукати реваншу, виникший Радянський Союз почав шукати Світової Революції, тобто дякуючи сербам та росіянам ми і отримали двадцяте сторіччя, яке прозвали Жахливим.

По-третє, чи була Світова війна невідворотною?

Радянська історіографія любить розповідати, що внаслідок зростання протиріч між імперіалістичними державами, на доказ чого наводяться чисельні «інциденти», що мало не переросли у війну, війна так чи інакше почалася б раніше чи пізніше. Насправді ж, чисельні «інциденти» та локальні війни на кшталт Балканських тільки доводять стійкість тогочасного світового порядку, у Антанти та Центральних Держав була купа можливостей розпочати війну, але кожного разу в останній момент вони відвертали. Тільки нагле вбивство спадкоємця престолу та фактична відмова його розслідувати спромоглися розпалити це багаття. До того ж тоді Європою поширювались «ліві» думки, з точки зору соціалістів війна була братовбивчою, ще невідомо, з часом це призвело би до сильного небажання суспільства розпочинати будь-які війни. Світова війна перервала поширення всього цього інтернаціоналізму, внаслідок неї ліві були проголошені зрадниками, винними в поразці, і до влади в Центральній Європі прийшли фашисти, а на уламках Російської Імперії постав збочений мілітаристській Радянський Союз, для якого світова війна була бажаною, як запал Світової Революції, європейський інтернаціоналізм зазнав поразки і відродився тільки за пів-століття.

Для мільйонів людей війна насправді не закінчилась, аж доки не розвалилась комуністична система

Відкрив сьогодні придбану днями «Друга Світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід» Лоренса Кіза. Не знаю, що там буде далі [UPD: далі нічого цікавово, в цілому книга не варта уваги], але Вступ починається словами, якими варто поділитися:

Як ви гадаєте, коли скінчилася Друга світова війна? У серпні 1945 року, після капітуляції японців?

Що ж, усе залежить від того, як на це подивитись. Якщо вірити, що закінчення війни передбачає прихід «свободи» до країн, які постраждали від нацистської окупації, то для мільйонів людей війна насправді не закінчилась, аж доки майже двадцять років тому не розвалилась комуністична система. Влітку 1945 року для народів Польщі, балтійських та інших країн на сході Європи гніт одного тирана просто змінився гнітом іншого.

Насправді, банальність, яку, на жаль, росіяни зрозуміють тільки після власного Нюрнбергу.

Демократія по-радянські

В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!» Тільки не грає гармошка і не працює буфет з пивом, як під час виборів.

Всеволод Нестайко, «Тореадори з Васюківки». У цікавий спосіб забезпечували в СРСР явку на виборах.

Нариси середньовічного життя в ранньомодерній Україні

Нариси середньовічного (насправді — модерного, але якось не відчувається) життя (з книжки Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століть»).

У вересні 1634 року війт міста Остер Нестор Зополь зібрав раду, щоб обговорити відрядження посольства до короля. В цей час до будинку, де засідала рада, нагодилася така собі Семенова, яка мала недобру славу відьми. Її появу розцінили як поганий знак, спробу зірвати важливу справу. Щоб поправити ситуацію, постановили тут-таки спалити Семенову, не звертаючись до суду, як того сама «відьма» вимагала, бо серед присутніх був війт, який дав згоду на негайну розправу. Охочі вже почали зносити хмиз і солому. Жінку, мабуть, справді спалили б, якби не втрутився Жмайло Дзевицький, який нагадав усім, що вона козацька вдова. Семенову нехотя відпустили, але тільки після того, як вона так само без ентузіазму присягнула, що вона не відьма і нікого не чарувала.

Суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу

Читаю тут Андрія Портнова, «Історії для домашнього вжитку: Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам'яті». Зустрів несподівано злободенне:

Як і в чеському випадку, спроби притягнути до відповідальності керівників партії та силових структур [в Польщі] зазнали фіяска. Процес над генералом Чеславом Кішчаком, міністром внутрішніх справ ПНР, за обвинуваченням у наказі стріляти по шахтарях-страйківниках (тоді загинуло дев'ять осіб) завершився виправдальним вироком на тій підставі, що суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу.

Ото кого вб'ють друзі Віти [Заверюхи], та їм подібні, кому вже не жаль навіть себе, ото й буде все наше правосуддя.

Середньовічна Європа та Азія

Нариси з середньовічного життя Європи та Азії.

Читаю «Музичні інструменти українського народу» Хоткевича. Наводяться перші згадки колесної ліри в наших сусідів. Європейців:

Дружина короля Казиміра Великого (XIV ст.) Альдона дуже любила музику й де б вона не йшла — перед нею грала оркестра з інструментів, які в ориґінальнім тексті називаються «sambucis, tympanis, fialis» — остання назва могла означати і ліру.

і Азіятів:

Першу згадку о тім інструменті зустрічаємо за Івана IV, коли то архієпископу Пімену зв'язали ноги, посадивши на коня, а на шию понадівали інструменти скоморохів, між іншим і ліру.

Список радянських масових депортацій

З приводу порівняння злочинів «тисячолітнього» рейху та СРСР.

Список масових депортацій за етнічною/конфесійною/соціяльною/громадянською ознакою зі статті У истоков советской депортационной политики: выселения белых казаков и крупных землевладельцев (1918-1925)

Повний чи ні — не знаю, але список вражає: 53 депортаційні кампанії, біля 130 операцій:

• Депортації козаків з Притирічя (1920);
• Депортації куркулів-козаків з Семиріччя (1921);
• Депортація гуманітаріїв («Філософські пароплави», 1922);
• Депортація колишніх поміщиків і землевласників (1924-1925);
• Зачищення західних кордонів: фіни і поляки (1929-1930);
• Зачищення східних кордонів: корейці (1930-1931);
• Куркульські заслання (1930-1936);
• Переселення на будови комунізму (1932);
• Голодне відкочування казахів (1933);
• Зачищення західних кордонів: поляки і німці (1935-1936);
• Зачищення південних кордонів: курди по всьому периметру (1937);
• Зачищення східних кордонів: тотальна депортація корейців та ін. (1937);
• Зачищення південних кордонів: іноземнопіддані євреї та іранці (1938);
• Радянизація і зачищення нових західних кордонів: колишні польські та інші іноземні громадяни (1940);
• Зачищення північних кордонів: Мурманська область (1940);
• Радянизація і зачищення північно-західних і південно-західних кордонів: балтійські країни, Західна Україна, Західна Білорусь, Молдова (1941);
• Превентивні депортації з областей РРФСР, оголошених на військовому положенні (1941);
• Превентивні депортації радянських німців і фінів (1941-1942);
• Депортації «трудармійців» (1942-1943);
• Депортації при відступі: з Криму та Північного Кавказу (весна-літо 1942);
• Тотальная депортація карачаївців (08-11.1943);
• Тотальна депортація калмиків (12.1943-06.1944);
• Тотальна депортація чеченців та інгушів (02-03.1944);
• Тотальна депортація балкарців (03-05.1944);
• "Очищення" Тбілісі: внутрішньо-грузинська депортація "дармоїдів" з числа курдів і азербайджанців (25.03.1944);
• Депортація оунівців і членів їх сімей (1944-1948);
• Тотальна депортація кримських татар та ін. народів Криму (05-07.1944);
• Зворотні депортації поляків в Європейську частину СРСР (05-09.1944);
• Депортація населення з прифронтової смуги (06.1944);
• Депортації колаборантів і членів з сімей (06.1944-01.1945);
• "Покарані конфесії": депортації "Істинно-православні християни" (07.1944);
• Тотальні депортації турків-месхетинців, а також курдів, хемшинів, лазів та ін. з Південної Грузії (11.1944);
• Примусова репатріація різних контингентів (1944-1946);
• Інтернування і депортація цивільного німецького населення з окупованих країн Європи (1944-1945, 1947);
• Депортація репатрійованих фінів з Ленінграда і Ленінградської області (02-03.1948);
• Вторинна депортація контингентів, раніше депортованих з Європейської частини СРСР в Сибір і Казахстан (03.1948);
• Депортація «бандитів і бандпособників з куркулів» з Литви (22.05.1948);
• Депортація греків і вірмен-«дашнаків» з Чорноморського узбережжя (06.1948);
• Депортація «дармоїдів-указників» (06.1948);
• Депортація курдів із загону М.Барзані з Азербайджану (08.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Ізмаїльської обл. (10.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Прибалтики (29.01.1949);
• Депортація вірмен-«дашнаків», турків і греків з турецьким, грецьким і радянським громадянством або без громадянства з Чорноморського узбережжя і з Закавказзя (05-06.1949);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Молдови (06-07.1949);
• Депортація куркулів і звинувачених у бандитизмі з Псковської області (01.1950);
• Депортація іранців без громадянства СРСР з Грузії (03.1950);
• Депортація колишніх басмачів з Таджикистану (08.1950);
• Депортація «андерсовців» та членів їх сімей (не раніше 02.1951);
• "Покарані конфесії": депортація послідовників секти «Свідки Єгови» з Молдови (04.1951);
• Депортація куркулів з районів, анексованих у 1939-1940 рр. (10-12.1951);
• Депортація «антирадянських елементів» (греків) з Грузії (12.1951);
• Депортація куркулів із Західної Білорусі (03-05.1952);
• «Покарані конфесії»: депортація «інокентівців» і адвентистів-реформаторів (03.1952).

Русь після монгольської навали

Читаю цікаву книгу, Сергій Плохій, «Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», видавництва Критики. Присвячена становленню та розвитку ідентичностей народів нащадків Київської Русі до XVIII сторіччя.

Серед вже відомих мені чи нових фактів, що знайшлися в книзі, найцікавішими є ті, що начебто давно відомі, але ніколи не привертали уваги.

Наприклад.

Розглянемо знаменитий російський міт про те, що, начебто, після монгольської навали політичний центр Русі переїхав в район Москви, в той час як Київ опинився під татарами, далі під Литвою і взагалі перестав бути суб'єктом міжнародної політики.

Українською історіографією цей міт занадто швидко і роздратовано відкидається, мовляв, ну який там політичний центр Русі в вашому Заліссі, улусу Золотої Орди.

В принципі, поняття Русь, в деякому сенсі, дійсно переїхала до Москви, але ж не тільки до Москви! Зведення всього складного процесу трансформації роздробленої середньовічної Русі у держави Нового Часу до «переїзду з Києва у Москву» можливе тільки якщо дивитись на історію маючи світогляд дєрєвєнского дяка, що, втім, типово для російської історіографії.

Насправді, від самого початку існувало дві Русі. Перша Русь — Русь у вузькому сенсі, це територія біля самого Києва. Як вважає автор книги, велику роль у формуванні ідентичності русі в вузькому сенсі грала колонізація степу нашими князями, коли велика кількість людей відривалась від кореня, втрачала племінну ідентичність і ставала княжими людьми на кордоні. Контакт цієї людності з суттєво «іншими» кочовиками ще більш підкреслював їх спільність.

Друга Русь — це Русь у широкому сенсі, вся Київська Русь. Якщо про Русь у вузькому сенсі говорили, порівнюючи її з окраїнами Київської Русі, то про Русь в широкому сенсі — порівнюючи з закордоном. Тобто, наприклад, полочани — це полочани, коли мова йде про Київ та русь — коли мова йде про Литву.

Після монгольської навали, Русь у вузькому сенсі, як околиця Києва дійсно зникла, але переїхала вона зовсім не до Москви, а в Галицько-Волинське князівство. Якщо ще на початку правління Данила Галицького Київ — це була Русь, а Володимир Волинський — вже не Русь, то під кінець правління Данило вже був коронований Королем Русі, а за кілька десятиріч Русь стала однозначно асоціюватись з сучасною Галичиною, що ми бачимо на середньовічних картах. Руське королівство, велике князівство, пізніше — воєводство існувало аж до розчленування Речі Посполитої.

Всі ж інші землі, що входили до складу Київської Русі фактично втратили Русь у вузькому сенсі хоч і залишилися частиною Русі в широкому сенсі.

Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)

Дочитав нарешті цікаву книгу Володимира Кушпета «Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)» з якої дізнався багато нового.

Нижче короткий конспект.

Щодо інструментів

 

Нарешті остаточно закрив для себе питання чим відрізняється історична кобза від історичної бандури. Кобза — лютнеподібний струнний щипковий інструмент з широким грифом, техніка гри на якому базується на перетисканні струн на грифі лівою рукою. Бандура — арфоподібний інструмент, багатство звуків забезпечується не перетисканням струн, а великою кількістю струн розташованих безпосередньо на корпусі інструменту. Пізніші кобзи мали подібні струни, так звані приструнки, які полегшували гру, тому з першого погляду їх можна легко сплутати з бандурами, але вони відрізнялись строєм та технікою гри.

Пізніші реконструкції та сучасні інструменти можуть не вписуватись в цю схему, оскільки в свій час, коли бандури вже були поширеніші за кобзи, «розпіарене» слово кобзар перенесли з виконавця на інструмент та почали плутати кобзи та бандури. Крім того, історичні інструменти мають обмежений стрій, тому пізніше їх модифікували, щоб зробити придатними для академічного виконання.

Щодо репертуару та класифікації

Виконавців української народної нецерковної музики (від Козаччини до її знищення більшовиками) можна розділити на кілька класів: козаки-музиканти, для яких музика була хобі; старосвітська музика — професійні музиканти при дворах, доки ті існували; зрячі сільські музиканти, що грали на святах, весіллях тощо; старці, про яких нижче. Царат пережили тільки останні дві категорії, але більшовики вже остаточно перервали старцівську традицію.

Слово кобзар та образ кобзаря, сліпого учасника національно-визвольної боротьби — продукт діяльності української інтелігенції XIX ст. Сліпі музиканти називалися старцями (на сході) або дідами (на заході), стосовно ж інструментів — більшість з них користувалася колісною лірою, менше — бандурою, а кобзарі взагалі були вимираючим видом. Крім того існували т. з. стихівничі — сліпі декламаторі стихів. Вони ділили частину традицій зі сліпими музикантами. Від звичайних сліпих та зрячих жебраків відрізнялись традиціями, ієрархією та організацією, схожою на цехову або навіть справжньою цеховою (у старі часи).

Основою репертуару старців були псалми, молитви, пісні релігійної тематики. Екзамен який складав учень, щоб отримати право на вільні хліби, включав в себе перевірку на знання традицій та молитов. Вміння грати та пісенний репертуар взагалі не перевірялися. Його музикант збагачував протягом життя, але обов'язковим він не був.

Термін дума — штучний, старцями не використовувався. Релігійні співи вони називали псальмами (також це була назва для співів, пісень взагалі), також існували козацькі псальми, невільницькі плачі, світські козацькі, бурлацькі, чумацькі пісні, танцювальні пісні, пісні на соціально-побутову тематику, жартівливі тощо.

Щодо організації

Сліпі музиканти були непогано організовані. В старі часи мали навіть цехову організацію, яку згодом втратили під тиском царату та російського «православ'я». Тим не менш навіть у другій половині XIX ст. українські старці все ще мали спільного для всіх українських етнічних земель цехмайстра Хведора Вовка (1798—1889).

Культурна єдність зберігалася завдяки організації та кодифікованої в т. з. Устиянськи книги старцівської науки.

Устиянськи книги — це дванадцять усних «книг» плюс т. з. «Сподарь», які передавались від майстра до учня. Вносити зміни в них заборонялось, а для поповнення репертуару існували додаткові «книги» — т. з. промежки. На жаль, з цих книг збереглися тільки окремі уривки, про зміст дванадцятої книги, яку знали тільки найбільш поважні майстри, взагалі нічого невідомо. Перед ознайомленням з нею давалася особлива присяга, цікава тим, що вона містить конкретну дату та імена людей, що її вперше її склали:

...послано устами 12-ти Отчої Ради і панотця цехмайстра з города Переяслава в день Спаса 1775 року од Різдва Христового... Панотець-цехместер кобзарського та всього незрячого братства Гнат Рогозянський. Судна Рада - панотці: ...

Дуже ймовірно, що дати та імена реальні, бо як мінімум один з «підписантів» — Парубайко — згадується в окремій розповіді про мощі Київської Лаври: Парубайко пішов в Лавру поставити свічки і в печерах випадково побачив, як монахи підробляють мощі. Насилу втікши він захворів, та згодом зайнявся музикою. До речі, Хведір Вовк також постраждав від монахів — його осліпили, коли він побачив «вертеп блудодійства» в якомусь монастирі під Прилуками.

Щодо церкви

Всі знають, що старців фізично винищили більшовики. Значно менше поширене знання, що старці піддавалися утискам та гонінням з боку царської влади та російського «православ'я», адже старці, «божі люди», порушували монополію церкви на сакральне — порівняння сліпих музикантів з жадібними попами було не на користь останніх, співали тексти релігійної тематики українською мовою, що заборонялось, та й взагалі не були взірцевими вєрнаподданимі (дивіться історії Парубайко та Вовка вище).