Читаю тут суперкруту книжку: Тері Мартин «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939)» про
коренізацію та її згортання в міжвоєнному СРСР.
Дуже докладне і гарно написане дослідження. Ще не дочитав, але вже встановив для себе купу нових фактів, які раніше не знав. Наприклад:
I. В вітчизняній історіографії та «народній історичній пам'яті» поширена думка, що, мовляв, ленінська національна політика — це коренізація, а поганий Сталін коли закріпився у владі і винищив опозицію, показав своє справжнє обличчя — згорнув НЕП і почав репресувати національну інтелігенцію.
Я х.з. звідки воно взялося, підозрюю, що від наших вєрнаподданічєскіх дисидентів, які в свій час залишившись в координатах розвитого соціалізму намагалися боротися з російськім шовінізмом закликаючи до повернення до ленінської національної політики. Я їх можу зрозуміти, але настав час залишити ці уявлення там де їм місце — в історії дисидентського руху.
Виявляється ж, що протягом 20-х років і Ленін, і Сталін провадили одну й ту й саму національну політику. Вже після смерті Леніна Сталін неодноразово втручався в хід коренізації і підтримував націонал-комуністів в їх суперечках з російськими шовіністами, вказуючи на небезпеку поширення шовінізму, як первопричини захисного націоналізму.
II. Багато хто вважає, що, мовляв, навіщо ми, українці, воювали за свободу, скільки крові пролили, а програли, краще б сиділи по хатах, ціліше були б. Патріоти ж відповідають — емоційно — що не воювали б — і нас не було б. Емоції, емоціями, але в книзі знайшов підтвердження важливості боротьби за незалежність в 1917-21 роках.
Проводячи коренізацію, комуністична партійна верхівка серед іншого регулярно посилалася на «жорстку навучку 1919 року», коли українське село на чолі з Петлюрою повстало проти російського міста і вигнало більшовиків з України. І це був головний аргумент за коренізацію — народ повинен сприймати радянську владу, як свою, інакше замість класової боротьби (пролетарії всіх країн і все таке) маси ввійдуть в союзи за національною ознакою (типу один народ один райх) проти радянської влади, як влади російського народу, народу-колонізатора, поневолювача.
Тож боротьба УНР за незалежність стала причиню зваженої національної політики комуністів в 20-х, яка пригальмувала процеси русифікації щонайменше на одно покоління.
Фактично, українці купили своєю кров'ю трохи свободи і собі, і іншим націям СРСР.
III. Виявляється процеси коренізації йшли в Білорусі не менш активно ніж в Україні. Але якщо в нас Процес Спілки Визволення України зачепив перш за все національну інтелігенцію (а не партію) і партія продовжувала наголошувати, що головна загроза в національній політиці — це великоросійський шовінізм (хоча сиділи й українці, а не росіяни), а також запевняла, що Процес СВУ — це не атака на коренізацію, то в Білорусі на аналогічному процесі репресували і партійну верхівку (до речі, по справі СВБ проходило 90 осіб, СВУ — 45). Це призвело до різкої зміни курсу тими, хто залишився. Тож процеси, що відбуваються зараз в Білорусі є прямими наслідками подій 20-30-х років.
До речі, репресії в БСРС почалися з подачі українця Затонського, того, що встиг нагадити також і нам: замінив Скрипника і ініціював русифікацію правописа.
IV. Голодомор як геноцид (тобто, голод за етнічною ознакою). Книга багато чого прояснила в цьому питанні для мене. Голод дійсно почався, як голод в хлібозаготівельних регіонах, вне залежності від етнічності їх населення. Але реакція на нього була різна в різних регіонах. Винними за зрив заготівель хліба оголосили націоналістів та контру і відповіли на початок голоду репресіями, блокадою вимираючих сіл. Тому й такі втрати серед українців, звідти і згортання коренізації. Тобто, якщо Голодомор і не був запланований, як геноцид за етнічною ознакою, згідно самих же комуністів він таким став в процесі.
Дуже докладне і гарно написане дослідження. Ще не дочитав, але вже встановив для себе купу нових фактів, які раніше не знав. Наприклад:
I. В вітчизняній історіографії та «народній історичній пам'яті» поширена думка, що, мовляв, ленінська національна політика — це коренізація, а поганий Сталін коли закріпився у владі і винищив опозицію, показав своє справжнє обличчя — згорнув НЕП і почав репресувати національну інтелігенцію.
Я х.з. звідки воно взялося, підозрюю, що від наших вєрнаподданічєскіх дисидентів, які в свій час залишившись в координатах розвитого соціалізму намагалися боротися з російськім шовінізмом закликаючи до повернення до ленінської національної політики. Я їх можу зрозуміти, але настав час залишити ці уявлення там де їм місце — в історії дисидентського руху.
Виявляється ж, що протягом 20-х років і Ленін, і Сталін провадили одну й ту й саму національну політику. Вже після смерті Леніна Сталін неодноразово втручався в хід коренізації і підтримував націонал-комуністів в їх суперечках з російськими шовіністами, вказуючи на небезпеку поширення шовінізму, як первопричини захисного націоналізму.
II. Багато хто вважає, що, мовляв, навіщо ми, українці, воювали за свободу, скільки крові пролили, а програли, краще б сиділи по хатах, ціліше були б. Патріоти ж відповідають — емоційно — що не воювали б — і нас не було б. Емоції, емоціями, але в книзі знайшов підтвердження важливості боротьби за незалежність в 1917-21 роках.
Проводячи коренізацію, комуністична партійна верхівка серед іншого регулярно посилалася на «жорстку навучку 1919 року», коли українське село на чолі з Петлюрою повстало проти російського міста і вигнало більшовиків з України. І це був головний аргумент за коренізацію — народ повинен сприймати радянську владу, як свою, інакше замість класової боротьби (пролетарії всіх країн і все таке) маси ввійдуть в союзи за національною ознакою (типу один народ один райх) проти радянської влади, як влади російського народу, народу-колонізатора, поневолювача.
Тож боротьба УНР за незалежність стала причиню зваженої національної політики комуністів в 20-х, яка пригальмувала процеси русифікації щонайменше на одно покоління.
Фактично, українці купили своєю кров'ю трохи свободи і собі, і іншим націям СРСР.
III. Виявляється процеси коренізації йшли в Білорусі не менш активно ніж в Україні. Але якщо в нас Процес Спілки Визволення України зачепив перш за все національну інтелігенцію (а не партію) і партія продовжувала наголошувати, що головна загроза в національній політиці — це великоросійський шовінізм (хоча сиділи й українці, а не росіяни), а також запевняла, що Процес СВУ — це не атака на коренізацію, то в Білорусі на аналогічному процесі репресували і партійну верхівку (до речі, по справі СВБ проходило 90 осіб, СВУ — 45). Це призвело до різкої зміни курсу тими, хто залишився. Тож процеси, що відбуваються зараз в Білорусі є прямими наслідками подій 20-30-х років.
До речі, репресії в БСРС почалися з подачі українця Затонського, того, що встиг нагадити також і нам: замінив Скрипника і ініціював русифікацію правописа.
IV. Голодомор як геноцид (тобто, голод за етнічною ознакою). Книга багато чого прояснила в цьому питанні для мене. Голод дійсно почався, як голод в хлібозаготівельних регіонах, вне залежності від етнічності їх населення. Але реакція на нього була різна в різних регіонах. Винними за зрив заготівель хліба оголосили націоналістів та контру і відповіли на початок голоду репресіями, блокадою вимираючих сіл. Тому й такі втрати серед українців, звідти і згортання коренізації. Тобто, якщо Голодомор і не був запланований, як геноцид за етнічною ознакою, згідно самих же комуністів він таким став в процесі.
Немає коментарів:
Дописати коментар