Русь після монгольської навали

Читаю цікаву книгу, Сергій Плохій, «Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», видавництва Критики. Присвячена становленню та розвитку ідентичностей народів нащадків Київської Русі до XVIII сторіччя.

Серед вже відомих мені чи нових фактів, що знайшлися в книзі, найцікавішими є ті, що начебто давно відомі, але ніколи не привертали уваги.

Наприклад.

Розглянемо знаменитий російський міт про те, що, начебто, після монгольської навали політичний центр Русі переїхав в район Москви, в той час як Київ опинився під татарами, далі під Литвою і взагалі перестав бути суб'єктом міжнародної політики.

Українською історіографією цей міт занадто швидко і роздратовано відкидається, мовляв, ну який там політичний центр Русі в вашому Заліссі, улусу Золотої Орди.

В принципі, поняття Русь, в деякому сенсі, дійсно переїхала до Москви, але ж не тільки до Москви! Зведення всього складного процесу трансформації роздробленої середньовічної Русі у держави Нового Часу до «переїзду з Києва у Москву» можливе тільки якщо дивитись на історію маючи світогляд дєрєвєнского дяка, що, втім, типово для російської історіографії.

Насправді, від самого початку існувало дві Русі. Перша Русь — Русь у вузькому сенсі, це територія біля самого Києва. Як вважає автор книги, велику роль у формуванні ідентичності русі в вузькому сенсі грала колонізація степу нашими князями, коли велика кількість людей відривалась від кореня, втрачала племінну ідентичність і ставала княжими людьми на кордоні. Контакт цієї людності з суттєво «іншими» кочовиками ще більш підкреслював їх спільність.

Друга Русь — це Русь у широкому сенсі, вся Київська Русь. Якщо про Русь у вузькому сенсі говорили, порівнюючи її з окраїнами Київської Русі, то про Русь в широкому сенсі — порівнюючи з закордоном. Тобто, наприклад, полочани — це полочани, коли мова йде про Київ та русь — коли мова йде про Литву.

Після монгольської навали, Русь у вузькому сенсі, як околиця Києва дійсно зникла, але переїхала вона зовсім не до Москви, а в Галицько-Волинське князівство. Якщо ще на початку правління Данила Галицького Київ — це була Русь, а Володимир Волинський — вже не Русь, то під кінець правління Данило вже був коронований Королем Русі, а за кілька десятиріч Русь стала однозначно асоціюватись з сучасною Галичиною, що ми бачимо на середньовічних картах. Руське королівство, велике князівство, пізніше — воєводство існувало аж до розчленування Речі Посполитої.

Всі ж інші землі, що входили до складу Київської Русі фактично втратили Русь у вузькому сенсі хоч і залишилися частиною Русі в широкому сенсі.

Про брехливість радянської історіографії

Невелика нотатка про брехливість радянської історіографії

Пам'ятаю в підручнику з Історії СРСР за 6-й, здається, чи 8-й клас цитувався невеликий уривок з Ахмеда ібн-Фадлана. Мусульманин Ахмед спостерігав поховальний обряд поганців-русів (спалення померлого в ладді) й запитав, навіщо це робиться? Йому відповіли вдусі: араби — дурні, ховають померлих гнити в землі, а руси — розумні, одразу відправляють своїх на небо. Загальний смисл цитати й супроводу — «наші» кмітливі предки (насправді: варяги) втирали носа якимось-там сраним арабам ще на світанку Русі. На цьому цитування ібн-Фадлана в радянському підручнику, на жаль, закінчувалося, а дарма.

Сьогодні я прочитав нарешті відносно повний опис поховального обряду русів Ахмедом. Крім очікуваних епізодів, п'янки й спалення дружини/родички померлого разом із ним, дуже вразив епізод із зляганням приреченої дівчини із родичами покійного по черзі, причому останні злягання — за присутності самого померлого, який пролежав перед цим десять діб під землею й був витягнений спеціяльно для обряда.

Дуже шкода, що такі описи не потрапляють у шкільні підручники.

А се имена всѣм градом Рускым, далним и ближним

Існує таке літописне джерело, т. зв. Список руських міст далеких та близьких (в росіян «Список городов русских ближних и дальних», в оригіналі — «А се имена всѣм градом Рускым, далним и ближним»). Ознайомитись зі списком, його аналізом та карткою можна, наприклад, на сайті Ізборник.

В статті за посиланням доводиться, що список, вірогідно, складений між 1387 чи 1392 роком у Новгородській землі. В список увійшли міста, що мають повністю чи частково східно-слов'янське поселення плюс молдовські міста, тому не містить литовських міст, проте містить низку прикордонних зі змішаним населенням. Вказані тільки укріплені міста, тому в списку є невідомі, зате відсутні деякі великі не укріплені.

Міста в списку розбиті на декілька категорій: міста болгарські, волоські, подільські, київські, литовські, смоленські, рязанські та заліські. На загальній карті з джерела за посиланням я з цікавості помітив кольором міста з різних категорій та приблизно окреслив кордони поширення відповідних категорій й підписав літописні слов'янські племена.

Зрозуміло, всі ці відмітки дуже умовні.

И егда уже въ великой Россїи всюду пусто бысть, возрати поганецъ шествїе свое опустошенными Россїйскими странами, на Сѣверную страну къ малой Россїи, и прїиде ко граду Козельцу

Продовжую читати книгу московського історика Андрея Лызлова, Скиѳская Исторія, 1692; видання 1776 року. Описує навалу Батия на Русь:

«И егда уже въ великой Россїи всюду пусто бысть, возрати поганецъ шествїе свое опустошенными Россїйскими странами, на Сѣверную страну къ малой Россїи, и прїиде ко граду Козельцу»

Ось так. В XVII столітті Колезець — це Мала Русь. Не дивно, втім, адже в часи Русі це був уділ Чернигівського князівства. Але в сучасній (як і в царській чи радянській) російській історіографії подвиг мешканців Козельця приписується сучасним росіянам, в той час як про Україну вони обмежуються кількома реченнями на кшталт «Татари спалили Київ, втім, нікому вже не потрібний, тож центр Русі автоматом переїхав у Залісся»

город Макар [по предложению Березина — Москва]

В російській історіографії часом заснування Москви вважають 1147 рік, в квітні якого Юрій Довгорукий, мовляв, покликав навіщось в глухі ліси князя Святослава Ольговича, що в цей час безперервно був зайнятий в усобицях далеко на південь. Далі в 1156 році той самий Довгорукий, мовляв, побудував перший дерев'яний Кремль.

Посилаються росіяни при цьому на Іпатіївський літопис, найдавніший відомий список якого датований 1420-ми роками й за більш ніж два століття з того часу піддався неодноразовому редагуванню. А як московити в ті роки редагували літописи ми дуже добре знаємо. Чого вартий лише Олександр Невський канонізований Московським Патріярхатом за придушення повстань проти монголо-татар у Володимирі, встановлення ярма у Новгороді куди Батий із монголоами не дійшов.

Можливо є й інші згадки? Так, кажуть нам росіяни: безстороній для нас Рашид-ад-Дін згадує, як монголи штурмували Москву в 1238. Відкриваємо російський переклад з перської і читаємо:

город Макар [по предложению Березина — Москва]

На сусідній сторінці й в сусідніх розділах згадується кількадесят назв міст та місцевостей країни Урусів, які автори перекладу не здатні були ідентифікувати, але от Макар — це Москва, стопудова. Не меря, не мещеря, не мурома, не мокша. Ні, Москва. Кінець кінцем як це Москва не постраждала за вєру і атєчєство, коли страждали Козелець та Київ, Рязань та Торжок.

Добре. Коли ж в нас вперше з'являються достовірні відомості про існування Москви? Тільки в 1272 році, коли в Москві почали ставити цервку, монастир й призначили туди неповнолітнього князя.

Москва, Россїяне, Литва, Волохи, и Татарове Европейскїе

Московія — не Русь, не Росія. Це було очевидно навіть самим московитянам, навіть наприкінці 17 ст.

«...яко Скиѳїа названа есть отъ Скиѳа сына Ираклїева, и есть двояка: Едина Европейская, въ ней же мы жительствуемъ, то есть, Москва, Россїяне, Литва, Волохи, и Татарове Европейскїе. Вторая Асїйская...»

Андрей Лызлов, Скиѳская Исторія, 1692; цитата за виданням 1776 року