Москва, Маросєйка

Прийшло кілька книг з видавництва ФОП Савчук [1]. Оскільки ще середина робочого тижня, почав з самої тонкої: Юрій Шевельов «Триптих про призначення України».

Перший есей, «Москва, Маросєйка» було написано Шевельовим до 300-річчя Переяславської Ради в 1954 році в Бостоні. Одна з її тем — українська культурна експансія на Московію в 17-19 сторіччях та її поразка.

Коли я читаю ці рядки [2], що написані 60 років назад про події 400-річної давнини, бачу перед очима сьогоднішні дискусії навколо пропозицій Федоріна про російські університети і «підтримку демократії в Росії», про «нормальність» російськомовності і «вишивату», яка, мовляв, тільки заважає примиренню, про амністію і спецстатуси.

Відомо, чим закінчилась для України культурна експансія в Московію, спроба її просвіти на її мові та ігри в «дві Русі». Тим самим закінчиться спроба «хохлов» грати на російському культурному полі і згідно його правил в самій Україні.

Великий і розмашний план культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця XVI століття. Не без впливу цього плану був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього плану київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої [3] — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 року, Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 року, а митрополит Петро Могила присилав 1640 року Ігнатія Старушича із пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Примітки: 

1. Раджу ознайомитись з книгами видавництва всім, хто цікавиться українською культурою та історією. За малим виключеннями, видавництво займається тим, що реставрує і видає старі архівні матеріали, забезпечує його якісними коментарями, ілюстраціями, показниками, бібліографією, корочє, робить якісні наукові видання. Фактично воно наново відкриває нашу культурну спадщину, яка в іншому випадку б згинула безслідно в архівах:http://savchook.com/
2. Повний текст есеї можна прочитати, наприклад, тут http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/moskva-marosieyka 
3. Так, хоч би як не намагались уникнути цієї теми шкільні підручники, які називають Малоросію «образливим прізвиськом» України, Велику і Малу Русь придумали саме українці. Ця тема добре розкрита в книзі Сергія Плохія «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі» видавництва Критика.

Русь після монгольської навали

Читаю цікаву книгу, Сергій Плохій, «Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», видавництва Критики. Присвячена становленню та розвитку ідентичностей народів нащадків Київської Русі до XVIII сторіччя.

Серед вже відомих мені чи нових фактів, що знайшлися в книзі, найцікавішими є ті, що начебто давно відомі, але ніколи не привертали уваги.

Наприклад.

Розглянемо знаменитий російський міт про те, що, начебто, після монгольської навали політичний центр Русі переїхав в район Москви, в той час як Київ опинився під татарами, далі під Литвою і взагалі перестав бути суб'єктом міжнародної політики.

Українською історіографією цей міт занадто швидко і роздратовано відкидається, мовляв, ну який там політичний центр Русі в вашому Заліссі, улусу Золотої Орди.

В принципі, поняття Русь, в деякому сенсі, дійсно переїхала до Москви, але ж не тільки до Москви! Зведення всього складного процесу трансформації роздробленої середньовічної Русі у держави Нового Часу до «переїзду з Києва у Москву» можливе тільки якщо дивитись на історію маючи світогляд дєрєвєнского дяка, що, втім, типово для російської історіографії.

Насправді, від самого початку існувало дві Русі. Перша Русь — Русь у вузькому сенсі, це територія біля самого Києва. Як вважає автор книги, велику роль у формуванні ідентичності русі в вузькому сенсі грала колонізація степу нашими князями, коли велика кількість людей відривалась від кореня, втрачала племінну ідентичність і ставала княжими людьми на кордоні. Контакт цієї людності з суттєво «іншими» кочовиками ще більш підкреслював їх спільність.

Друга Русь — це Русь у широкому сенсі, вся Київська Русь. Якщо про Русь у вузькому сенсі говорили, порівнюючи її з окраїнами Київської Русі, то про Русь в широкому сенсі — порівнюючи з закордоном. Тобто, наприклад, полочани — це полочани, коли мова йде про Київ та русь — коли мова йде про Литву.

Після монгольської навали, Русь у вузькому сенсі, як околиця Києва дійсно зникла, але переїхала вона зовсім не до Москви, а в Галицько-Волинське князівство. Якщо ще на початку правління Данила Галицького Київ — це була Русь, а Володимир Волинський — вже не Русь, то під кінець правління Данило вже був коронований Королем Русі, а за кілька десятиріч Русь стала однозначно асоціюватись з сучасною Галичиною, що ми бачимо на середньовічних картах. Руське королівство, велике князівство, пізніше — воєводство існувало аж до розчленування Речі Посполитої.

Всі ж інші землі, що входили до складу Київської Русі фактично втратили Русь у вузькому сенсі хоч і залишилися частиною Русі в широкому сенсі.

Трішки про скрєпи

Існує таке собі джерело з історії Московії, зокрема, з її мови, т. зв. Словник Московитів (Dictionnaire moscovite або Dictionnaire des moscovites) записаний в 1586 році в Холмогорах посередництвом французьких купців. В мережі є скани видання 1904 року з сучасною на той час науковою передмовою. Крім обов'язкових для торгівлі слів (числівники, назви товарів, промислів тощо) є й побутова лексика на кшталт мясо тугое, помой это і т. п. Або ось таке: Человѣ́к тебе́ зовёт къ блядя́м. Я б не став згадувати це, все ж таки не ханжа, але потішила примітка до цієї фрази: Dans le ms. Dupuy, cette phrase vient après “allez au bordeau” (voir p. 29 l. 1) et est immédiatement suivie de “et aux bons garçons” (voir p. 37, n. 29), щось по типу В Дюпуї (тобто, в його рукопису) перед «йдемо до борделя» з наступним «і хорошими хлопчиками». Ось такі були духовні скрєпи в Московії 16-го століття, з блядями й хорошими хлопчиками.

Цікаво також, що багато слів з того словника зараз здаються українізмами. Наприклад: добра́ ни́чь (сучасне добраніч), жели́за, стёгна́, не ви́даю, Вели́к де́нь, мѣ́сяцъ, ма́ти (тобто, матір), кумъ, кума, ми́ла подру́га, моя сусѣ́да, середа́, чего пыта́ешь?, при́ступъ. Також українізмами здаються деякі граматичні конструкції, а саме використання займенника ти у формі тебе з дієсловами: я тебе́ слу́шалъ, я бу́ду тебе́ навѣ́щать, я тебе́ жду́ здѣ́сь, что у тебе́ е́сть?

Цікаво, це тому що розмовна російська в той час ще не так далеко відійшла від руської чи тому, що помори культурно пов'язані з Новгородом, який в свою чергу до руйнування був культурно пов'язаний з Києвом, в тому числі й мовно?

Of the Russe Common Wealth

Дістався, нарешті, чудового Of the Russe Common Wealth Джайлса Флетчера, який відвідав Москву в 1588 році й в 1591 надрукував про це книгу. Між іншим, англійське видання 1591 року впорівнянні з сучасною англійською читається значно легше ніж російські книги XVII століття в порівнянні з сучасними російськими. Слід лише визначитися із шрифтами й можна читати як звичайний англійський текст (літера «V» — тільки велика й «u» — маленька — ще не розійшлися; часто використовується довге s, наприклад, «Ruſſia» чи навіть «Rußia», де «ß» — лігатура довгого й короткого s, тобто «ſs»).

Не зважаючи на погане знайомство з історією й певну легковірність в купі з темністю московитян (наприклад, Флетчер дивується й відкидає гіпотезу походження назви Русі від роксоланів, бо, мовляв, вони жили між Дніпром та Доном, а та «Рус», яку він відвідав наче ж в зовсім іншому місці; називає царський дім House of Beala — я так і не зрозумів, що це за слово, можливо ім'я угорського короля Бели IV, донька якого була одружена з Данилою Галицьким  — й пов'язує його з угорською династією через ім'я угорських королей; плутає Данилу Галицького з Московським, вважаючи, що це Москва прийняла корону від Папи тощо) Флетчер, про він пише в передмові, ставить за мету написати книгу корисну, а не утішн й записати свідчення важливі, а не просто цікаві й дивні. Крім того, автор дуже проникливий, зокрема він фактично передбачає Смуту за 15-25 років до її початку й правильно вказує на її причини.

Завдяки такому розумному й спостережливому автору книга вийшла дуже цікавою й насиченою інформацією про культуру, побут, світогляд московитян. Зазвичай я що-небудь цитую з книг, але тут довелося б цитувати всю книгу. Тож відмічу лише окремі цікаві моменти.

Наприкінці XIV століття московити, схоже, дуже погано знали власну історію та/або фальшували її

Наприклад, вони вважали себе православними лише 300 років, причиною чому Флетчер виправданно вважав невігластво. Я ж бачу тут ще кілька можливих пояснень:

• цифра може бути дійсно взята «зі стелі»;
• вона приблизно відповідає початку поширення християнства саме в Заліссі. Не дарма ж селяни в росіян це крестьяне («християни»), а не «люди», «селяни», «місцеві» тощо, як в інших народів;
• також рік поширення християнства в Московії може приблизно відповідати переїзду київського митрополита у Володимир (1250-ті, митополит Кирило III);
• першим достовірним відомостям про заснування церкви й монастиря у самій Москві (1272)

Можливо й оце House of Beala, зв'язки з угорцями й плутанина Данили Галицького з Московським це також помилка не Флетчера, а московитів, що його консультували?

Містицизм та обрядовість

В розмові про релігію Флетчер відзначає зацикленність московитів на зовнішній обрядовості на шкоду власне вірі, а саме: надлишкове вшанування хреста, ікон, перманентний пост, вимовляння коротких затурканих молитов без жодного зв'язку тощо в сполученні із забобонами, поганськими суть обрядами й вкрай неосвіченим духівництвом.

Тиранія

В країні квітне тиранія. Селяни, холопи фактично безправні раби для шляхти і в той самий час сама шляхта безправна й беззахисна перед царським свавіллям. Право — «усне», тобто тримається не на законах, а визначається свавіллям царя та чиновництва.

Життя одним днем

Через свавілля та тиранію, люди живуть одним днем, страхаються вирізнюватися й збагачуватись промислами та торгівлею — адже все можна швидко втратити через зазрість тиранії. Також тиранією Флетчер пояснює спустошення поселень біля столиці (тобто поруч із царською адміністрацією) і занепад торгівлі.

Геноцид

Флетчер згадує геноцид щодо поневолених народів. Місцеве населення знищується й заміщується переселенцями з московських земель. Причому йдеться не про чужовірцев чи поганців, а про мешканців західних князівств.

Невігластво

Царі та духівництво намагаються утримувати населення в неуцтві, заважають освіті, поширенню відомостей про іноземців, їх звичаї, перешкоджають проникненню іноземців, справедливо вбачаючи в просвіті населення загрозу своєму тиранічному правлінню.

Шовінізм

При всьому цьому неуцтві (додам: також через нього), московити вважають себе, свої звичаї та віру вищими за іноземні.

Цар вважає себе не росіянином, а нащадком германців

До росіян при цьому ставиться зневажливо. Тут варто згадати, що росіяни — русские —  прийменник, тобто холопи, які належать Русі. В самій Русі, себто на Київщині, етнонім був «русь» (множина), «русин» (однина).

Вже в часи Флетчера активно п'ють горілку

Обід починається з чарки, закінчується пияткою й обов'язковим післяобіднім сном.

Сім'я

Тиранія просякає все суспільство й поширюється на загальні звичаї та сімейні стосункі. Останній холоп за нагоди буде тираном. Становище жінки в сім'ї повністю безправне.

Підсумок

Як бачимо, не зважаючи на те, що минуло вже більше чотирьох століть, актуальність спостереження Флетчера не втрачають. На жаль

Но кіевскій игуменъ ни за что не хотѣлъ уходить изъ кіевскихъ странъ, отказываясь от высокой чести посвященія въ митрополиты

Продовжую читати Рункевича (див. попередній пост). Вкрай показово для розуміння того, якими засобами й із залученням яких людей Петро I цивілізовував Московію, є доля Стефана Яворського, який знехотя став першим й останнім місцеблюстителем патріяршого престолу в Москві. Ігумен «николаевсаго пустынскаго монастыря Стефанъ Яворскій... имѣл случай... говорить рѣчь в присутствіи Петра ... . Рѣчь обратила на себя вниманіе, и Петръ указалъ представить Стефана къ посвященію въ архіереи... Но кіевскій игуменъ ни за что не хотѣлъ уходить изъ кіевскихъ странъ, отказываясь от высокой чести посвященія въ митрополиты.» В підсумку Стефан втік, був затриманий, примусом введений в митрополити рязанські й за пів року став першим й останнім місцеблюстителем патріяршого престолу.

Весь русский народ был не только жертвой царя Ивана, но и соучастником его преступлений

«Но был еще один виновный, и наказание его было тяжко. Весь русский народ был не только жертвой царя Ивана, но и соучастником его преступлений. Один из древних историков смуты видел общую народную вину в «безумном молчании» перед царем. Но молчанием не ограничивалось потворство злу. Всеобщая деморализация была последствием опричного режима. На ложных доносах люди строили свое благополучие, обогащаясь имуществом казненных и опальных. Выгоды опричной службы были соблазнительны не только для проходимцев, но и для представителей старого дворянства, даже княжат (Вяземский). И монастыри старались приписываться к опричнине, ради материальных благ. Мы видели интриганов-епископов и монахов в деле св. Филиппа. То были преступления отдельных лиц. Но уже вся русская церковь и вся русская земля несла ответственность за собор епископов, осудивший святителя. Вся земля и понесла кару — в годину смуты»

Георгій Федотов, російській религійний філософ та історик цитата з книги Федотов Г. П. «Святой Филипп, Митрополит Московский», 1928 (цитата за виданням 2000 року)

Москва, Россїяне, Литва, Волохи, и Татарове Европейскїе

Московія — не Русь, не Росія. Це було очевидно навіть самим московитянам, навіть наприкінці 17 ст.

«...яко Скиѳїа названа есть отъ Скиѳа сына Ираклїева, и есть двояка: Едина Европейская, въ ней же мы жительствуемъ, то есть, Москва, Россїяне, Литва, Волохи, и Татарове Европейскїе. Вторая Асїйская...»

Андрей Лызлов, Скиѳская Исторія, 1692; цитата за виданням 1776 року