Притулив до стінки людину

В тому-таки оповіданні (це я читаю Veni, vidi, scripsi: Світ у масштабі українського репортажу Темпори — десять репортажів різних авторів, різної якості, на різні теми) Олег Коцарев навів два вірші двох слобожанських поетів. Один загинув в Києві, у тюрмі в 1934, другий — на Соловках в 1936. Не можу їх тут не передрукувати.

Едвард Стріха (псевдо). Стібався та удавав з себе авангардного поета. На мій погляд, так вдало стібався, що крутіше всяких Маяковських:

Стійте!
А то стрілятиму!
Слухайте!
Радійте!
П'янійте «в лоск»:
Я весь у творчому екстазі.
Радійте до гомерезії,
Танцюйте на моему Парнасі!
Регочіть від моєї поезії!
Ви
все
ще
гадаєте,
що поезія хахоньки?
Милозвучність та ніжна лірика?
А ви
бачили,
як стіну лобом малахольний?
Стояли
Перед найвищим вироком?
Чули оте скажене скерцо,
Коли пищить перерізане серце?
Їли арабську кашу?
Як же ж
та
й
як
на солодкоголосій лірі
красивим акордом
миломовити про гаракірі,
або про каторгу
та тюремну Парашу?
Стійте!
Роззявте рота!
Я засуну вам творчого пінцета.
Й добуду у вас шлункового соку.

А це Євген Плужник, також в дусі часу...

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана...
Придивляйтесь, дітлахи, з-за тину,
— Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!