Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)

Дочитав нарешті цікаву книгу Володимира Кушпета «Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)» з якої дізнався багато нового.

Нижче короткий конспект.

Щодо інструментів

 

Нарешті остаточно закрив для себе питання чим відрізняється історична кобза від історичної бандури. Кобза — лютнеподібний струнний щипковий інструмент з широким грифом, техніка гри на якому базується на перетисканні струн на грифі лівою рукою. Бандура — арфоподібний інструмент, багатство звуків забезпечується не перетисканням струн, а великою кількістю струн розташованих безпосередньо на корпусі інструменту. Пізніші кобзи мали подібні струни, так звані приструнки, які полегшували гру, тому з першого погляду їх можна легко сплутати з бандурами, але вони відрізнялись строєм та технікою гри.

Пізніші реконструкції та сучасні інструменти можуть не вписуватись в цю схему, оскільки в свій час, коли бандури вже були поширеніші за кобзи, «розпіарене» слово кобзар перенесли з виконавця на інструмент та почали плутати кобзи та бандури. Крім того, історичні інструменти мають обмежений стрій, тому пізніше їх модифікували, щоб зробити придатними для академічного виконання.

Щодо репертуару та класифікації

Виконавців української народної нецерковної музики (від Козаччини до її знищення більшовиками) можна розділити на кілька класів: козаки-музиканти, для яких музика була хобі; старосвітська музика — професійні музиканти при дворах, доки ті існували; зрячі сільські музиканти, що грали на святах, весіллях тощо; старці, про яких нижче. Царат пережили тільки останні дві категорії, але більшовики вже остаточно перервали старцівську традицію.

Слово кобзар та образ кобзаря, сліпого учасника національно-визвольної боротьби — продукт діяльності української інтелігенції XIX ст. Сліпі музиканти називалися старцями (на сході) або дідами (на заході), стосовно ж інструментів — більшість з них користувалася колісною лірою, менше — бандурою, а кобзарі взагалі були вимираючим видом. Крім того існували т. з. стихівничі — сліпі декламаторі стихів. Вони ділили частину традицій зі сліпими музикантами. Від звичайних сліпих та зрячих жебраків відрізнялись традиціями, ієрархією та організацією, схожою на цехову або навіть справжньою цеховою (у старі часи).

Основою репертуару старців були псалми, молитви, пісні релігійної тематики. Екзамен який складав учень, щоб отримати право на вільні хліби, включав в себе перевірку на знання традицій та молитов. Вміння грати та пісенний репертуар взагалі не перевірялися. Його музикант збагачував протягом життя, але обов'язковим він не був.

Термін дума — штучний, старцями не використовувався. Релігійні співи вони називали псальмами (також це була назва для співів, пісень взагалі), також існували козацькі псальми, невільницькі плачі, світські козацькі, бурлацькі, чумацькі пісні, танцювальні пісні, пісні на соціально-побутову тематику, жартівливі тощо.

Щодо організації

Сліпі музиканти були непогано організовані. В старі часи мали навіть цехову організацію, яку згодом втратили під тиском царату та російського «православ'я». Тим не менш навіть у другій половині XIX ст. українські старці все ще мали спільного для всіх українських етнічних земель цехмайстра Хведора Вовка (1798—1889).

Культурна єдність зберігалася завдяки організації та кодифікованої в т. з. Устиянськи книги старцівської науки.

Устиянськи книги — це дванадцять усних «книг» плюс т. з. «Сподарь», які передавались від майстра до учня. Вносити зміни в них заборонялось, а для поповнення репертуару існували додаткові «книги» — т. з. промежки. На жаль, з цих книг збереглися тільки окремі уривки, про зміст дванадцятої книги, яку знали тільки найбільш поважні майстри, взагалі нічого невідомо. Перед ознайомленням з нею давалася особлива присяга, цікава тим, що вона містить конкретну дату та імена людей, що її вперше її склали:

...послано устами 12-ти Отчої Ради і панотця цехмайстра з города Переяслава в день Спаса 1775 року од Різдва Христового... Панотець-цехместер кобзарського та всього незрячого братства Гнат Рогозянський. Судна Рада - панотці: ...

Дуже ймовірно, що дати та імена реальні, бо як мінімум один з «підписантів» — Парубайко — згадується в окремій розповіді про мощі Київської Лаври: Парубайко пішов в Лавру поставити свічки і в печерах випадково побачив, як монахи підробляють мощі. Насилу втікши він захворів, та згодом зайнявся музикою. До речі, Хведір Вовк також постраждав від монахів — його осліпили, коли він побачив «вертеп блудодійства» в якомусь монастирі під Прилуками.

Щодо церкви

Всі знають, що старців фізично винищили більшовики. Значно менше поширене знання, що старці піддавалися утискам та гонінням з боку царської влади та російського «православ'я», адже старці, «божі люди», порушували монополію церкви на сакральне — порівняння сліпих музикантів з жадібними попами було не на користь останніх, співали тексти релігійної тематики українською мовою, що заборонялось, та й взагалі не були взірцевими вєрнаподданимі (дивіться історії Парубайко та Вовка вище).