Думки з приводу шароварної культури

Читаю тут журнал "Зоря" (Львів, 1894 рік), Микола Лисенко під псевдо «Боян» надрукував там статтю «Народні музичні струменти на Вкраїнї». Запримітив фразу:

Я не беру до розваги скрипки, те-ж струнного, досить розповсюдненого між народом струмента, бо він є загально людський, сьвітовий струмент.

Що ми маємо? На кінець XIX-го століття загальносвітовий «струмент» скрипка поширена в народі (навіть не в операх-салонах, бо зрозуміло, що з цим тоді в нас були напряги).

Прийшов совок... В братів наших менших, окрім балалайки і тюркської домри нічого немає, тож і хохлам загальносвітового «нє положено». Ось вам бандура (насправді, неавтентична, але кого їбе), ось вам кобза (насправді, мутант домри і гитари), ось вам шаровари — співайте і гопака пляшитє. За сімдесят років такого знущання люди й забули, що були колись Европою. Шаровари — наше все.

До речі, в кінці номеру — стаття «Нарис сучасного вчення про бактериї». Розповідається, наприклад, про те, від яких хімікалієв в якій концентраці вони дохнуть. Через 30 років «Тєхніка маладьожи» буде розповідати тому ж самому народові (ну добре, не зовсім тому — східнякам) повільно і по десять разів, як для дебілів, що руки потрібно мити, а станок змащувати і берегти. Змащувати — станок. Руки — мити. Бо воно ламається. І захворіти можна. Тому мийте і змащуйте. Не забувайте: мийте і змащуйте.

Притулив до стінки людину

В тому-таки оповіданні (це я читаю Veni, vidi, scripsi: Світ у масштабі українського репортажу Темпори — десять репортажів різних авторів, різної якості, на різні теми) Олег Коцарев навів два вірші двох слобожанських поетів. Один загинув в Києві, у тюрмі в 1934, другий — на Соловках в 1936. Не можу їх тут не передрукувати.

Едвард Стріха (псевдо). Стібався та удавав з себе авангардного поета. На мій погляд, так вдало стібався, що крутіше всяких Маяковських:

Стійте!
А то стрілятиму!
Слухайте!
Радійте!
П'янійте «в лоск»:
Я весь у творчому екстазі.
Радійте до гомерезії,
Танцюйте на моему Парнасі!
Регочіть від моєї поезії!
Ви
все
ще
гадаєте,
що поезія хахоньки?
Милозвучність та ніжна лірика?
А ви
бачили,
як стіну лобом малахольний?
Стояли
Перед найвищим вироком?
Чули оте скажене скерцо,
Коли пищить перерізане серце?
Їли арабську кашу?
Як же ж
та
й
як
на солодкоголосій лірі
красивим акордом
миломовити про гаракірі,
або про каторгу
та тюремну Парашу?
Стійте!
Роззявте рота!
Я засуну вам творчого пінцета.
Й добуду у вас шлункового соку.

А це Євген Плужник, також в дусі часу...

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана...
Придивляйтесь, дітлахи, з-за тину,
— Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!

Дружба народів

Квінтесенція «дружби народів» з оповідання-репортажу Олега Коцарева «Північно-східна вже-не-Україна» про північну Слобожанщину:

— О, да ты с УкрАины? Вы там шо-то нас не любите! Подожди! От возьми и скажи мне щас: «Я друг!» Давай, говори: «Я — твой друг!» И это, по-русски!

Кого швидше почуєш — той і правий

Редагую статтю в вікі про кобзу Вересая, поліз в джерела.

Радянська книжка «Народні співці-музиканти на Україні» 1979 року, що містить розповіді про український народ «який вслід за братськім російським народом» (WHAT?) співав думи проти царату і бла-бла-бла, всякі дебільні твердження типу «І справді І. Кравченко-Крюковський був кращим кобзарем [ніж Вересай]. На його бандурі було двадцять вісім струн, а на бандурі Вересая — лише дванадцять», корочє типова радянська книжка про шароварну культур, наклад — 10000 примірників.

Хоткевич, фундаментальна праця Музичні інструменти українського народу, Друге видання. Пролежала в архівах з 1932 року, була редагована-реставрована сучасними дослідниками і видана в 2012 році. Наклад — 200 примірників.

Прекрасна об'ємна праця Володимира Кушпета, Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX - поч. XX ст.). Наклад — 2000 примірників.

І Авакав в лєнті рюкзачить на апщєпанятнам.

Незалежна Україна? Що? Де?? Забудьте. Поки про братській російський народ, вслід якому ми йдемо, буде легше прочитати-почути ніж про Україну, ото буде не незалежна держава, а Хохляндія, провінція у моря.

Говорит по-киевски смесью российских слов

говорит по-киевски смесью российских слов

(З архіву Брянського суду 1779-1808, опубл. Тіханов П. М.) Я, дивлюсь, меншовартні київські хохли і в XVIII-XIX столітті па-ґарадскому намагалися говорити

ОУН як пересічна політична сила Другої Речі Посполитої

Почав читати ще одну класну книжку видавництва Критика: Олександр Зайцев. Український інтеґральний націоналізм (1920-ті – 1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії.

Чим хороші такі ґрунтовні книжкі — детальний розгляд дозволяє побачити те, що зазвичай не бачиш.

Ну, наприклад, сучасна українська публіцистика постійно обговорює наскільки тоталітарним / фашистським / авторитарним рухом була ОУН, хто винен в конфлікті з поляками, чи був то «конфлікт», чи «валинская рєзня» тощо. Якщо ти ватнік — ти приречений на «рєзню», як патріот — то бандерівці — твої герої. Крапка. Як писав Андрій Портнов — маємо вибір між двох Т — Табачником та Тягнибоком.

Насправді ж, при всіх заслугах, в тому числі і сумнівних, інтеґральні націоналісти, зокрема ОУН та їх течія — бандерівці, — це були далеко не всі українці та навіть не всі патріотично налаштовані українці. Окрім ОУН були й інші націоналісти. Окрім націоналістів були й інші політичні течії. Велика ж історична роль ОУН зумовлена здебільшого тим, що з 1939-го року будь-який легальний політичний рух серед українців був неможливим, з розгромом всіх легальних політичних партій ОУН механічно залишилась єдиним представником інтересів українського народу. Тож немає сенсу ані червоніти за своїх предків, ані виправдовувати їх завжди і за все. Це були наші? — Наші. Воювали за Україну? — Так. Робили дурниці? — Так, робили і дурниці (але хто ми такі щоб їх засуджувати).

Ще одне спостереження. Як східняк я раніше не дуже цікавився історію Другої Речі Посполитої, а дарма. Там багато чого цікавого. Наприклад, першого президента Польщі, виявляється, в 1921-му вбили польські ж націоналісти, ендеки. Коли оунівці в 1934-му вбили міністра внутрішніх справ, уряд заборонив одну з організацій польськіх націоналістів — Національно-радикальний табір, бо подумали спочатку на них. Тож, як бачимо, ніякого особливого терору ОУН не чинила. Можна сказати навіть, що вона вела нормальне для Другої Речі Посполитої політичне життя (смайл).

ДКР та уроки історії

Прочитав тут нарис з історії ДКР (Донецько-Криворозької Республіки).

Донецькі і криворозькі більшовікі, які створили ДКР, були етнічними росіянами і зрусифікованими українцями. Тож не дивно, що вони нічого не хотіли чути ні про яку Україну і збиралися приєднатися напряму до Росії.

Але в Леніна були на них інші плани. По-перше, його цікавили всі українські землі, не лише Донбас, а виокремлення русифікованих південних міст підривало б позиції більшовиків в цілій Україні. По-друге, більшовицьке керівництво (а поборниками пізнішої політики коренізації були і Ленін, і Сталін) збиралося робити Світову революцію і великодержавний шовінізм якихось там провінціалів з Донбасу в них співчуття не викликав.

Тож під примусом Центру 3-й З'їзд рад Донецького і Криворозького басейну в окупованому російськими більшовиками Харкові оголосили Всеукраїнським з'їздом рад і всупереч бажанням донецьких більшовиків проголосили на ньому створення Української Народної Республіки Рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів.

Згодом було укладено Брестський мир. Донецьки більшовики намагалися чинити опір німцям та УНР, які вважали територію Донбасу своєю, але не підтримані російськими зазнали поразки і вимушені були евакуюватися в Царіцин.

Згодом ДКР була ліквідована. В вікіпедії підсумок її існуванню ставить цитата Сталіна: «Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинуть займатися дурницями».

Який можна зробити висновок? — Історія повторюється у вигляді фарсу. Як російські більшовики поюзали донецьких в 1918-му році, так само і сучасні рашисти поюзали донецьких руськомирівців в 2014-му, щоб, за словами Гіркіна, спочатку відволікти увагу Київа від Криму, а далі здати Донбас назад Україні, як чемодан без ручки, з яким ми б з великим гемороєм носилися.

На жаль, в Донецьку завжди було не дуже добре з викладанням історії України, а центральна влада замість українізації Донбасу і Криму використовувала донецьких для боротьби з дніпропетровськими і опесередковано сприяла перетворенню цих територій на «заповідник гоблинів». Більш того, навіть після всіх подій останніх двох років ця політика — союз з донецькими проти дніпропетровських — продовжується. Здається, історію не вчать не тільки в Донецьку.