Революція відбулася в телевізорі

Читаю «Майдан Тахрір» Наталі Гуменюк, книгу-репортаж про ісламський світ після арабської весни.

За кілька місяців після падіння режиму Хосні Мубарака у поліцейському відділку побили відомого єгипетського публіциста. Той вимагав від поліцейського ввічливого ставлення, адже після революції правоохоронці мали б стати слугами народу. «Про що ти? — грубо відреагував поліцейський. — Революція відбулася в телевізорі».

Як написав у своїй рецензії до книги Андрій Бондар: 

Україна присутня в усіх цих текстах настільки зримо, що іноді спотикаєшся на фразах: а це, бува, не про нас?

«Запій»

Цікаво, що в російській мові, щоб позначити, що якась дія відбувається із захватом, з великим ентузіазмом тощо говорять: запоем, взахлеб, с упоением. Доволі специфічна лексика.. До речі, в корпусі української мови слово запій зустрічається в сучасній літературі, але його немає у класиків. Також воно відсутнє у Грінченко та в семитомному етимологічному словнику.

Нариси середньовічного життя в ранньомодерній Україні

Нариси середньовічного (насправді — модерного, але якось не відчувається) життя (з книжки Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століть»).

У вересні 1634 року війт міста Остер Нестор Зополь зібрав раду, щоб обговорити відрядження посольства до короля. В цей час до будинку, де засідала рада, нагодилася така собі Семенова, яка мала недобру славу відьми. Її появу розцінили як поганий знак, спробу зірвати важливу справу. Щоб поправити ситуацію, постановили тут-таки спалити Семенову, не звертаючись до суду, як того сама «відьма» вимагала, бо серед присутніх був війт, який дав згоду на негайну розправу. Охочі вже почали зносити хмиз і солому. Жінку, мабуть, справді спалили б, якби не втрутився Жмайло Дзевицький, який нагадав усім, що вона козацька вдова. Семенову нехотя відпустили, але тільки після того, як вона так само без ентузіазму присягнула, що вона не відьма і нікого не чарувала.

Суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу

Читаю тут Андрія Портнова, «Історії для домашнього вжитку: Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам'яті». Зустрів несподівано злободенне:

Як і в чеському випадку, спроби притягнути до відповідальності керівників партії та силових структур [в Польщі] зазнали фіяска. Процес над генералом Чеславом Кішчаком, міністром внутрішніх справ ПНР, за обвинуваченням у наказі стріляти по шахтарях-страйківниках (тоді загинуло дев'ять осіб) завершився виправдальним вироком на тій підставі, що суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу.

Ото кого вб'ють друзі Віти [Заверюхи], та їм подібні, кому вже не жаль навіть себе, ото й буде все наше правосуддя.

Середньовічна Європа та Азія

Нариси з середньовічного життя Європи та Азії.

Читаю «Музичні інструменти українського народу» Хоткевича. Наводяться перші згадки колесної ліри в наших сусідів. Європейців:

Дружина короля Казиміра Великого (XIV ст.) Альдона дуже любила музику й де б вона не йшла — перед нею грала оркестра з інструментів, які в ориґінальнім тексті називаються «sambucis, tympanis, fialis» — остання назва могла означати і ліру.

і Азіятів:

Першу згадку о тім інструменті зустрічаємо за Івана IV, коли то архієпископу Пімену зв'язали ноги, посадивши на коня, а на шию понадівали інструменти скоморохів, між іншим і ліру.

Список радянських масових депортацій

З приводу порівняння злочинів «тисячолітнього» рейху та СРСР.

Список масових депортацій за етнічною/конфесійною/соціяльною/громадянською ознакою зі статті У истоков советской депортационной политики: выселения белых казаков и крупных землевладельцев (1918-1925)

Повний чи ні — не знаю, але список вражає: 53 депортаційні кампанії, біля 130 операцій:

• Депортації козаків з Притирічя (1920);
• Депортації куркулів-козаків з Семиріччя (1921);
• Депортація гуманітаріїв («Філософські пароплави», 1922);
• Депортація колишніх поміщиків і землевласників (1924-1925);
• Зачищення західних кордонів: фіни і поляки (1929-1930);
• Зачищення східних кордонів: корейці (1930-1931);
• Куркульські заслання (1930-1936);
• Переселення на будови комунізму (1932);
• Голодне відкочування казахів (1933);
• Зачищення західних кордонів: поляки і німці (1935-1936);
• Зачищення південних кордонів: курди по всьому периметру (1937);
• Зачищення східних кордонів: тотальна депортація корейців та ін. (1937);
• Зачищення південних кордонів: іноземнопіддані євреї та іранці (1938);
• Радянизація і зачищення нових західних кордонів: колишні польські та інші іноземні громадяни (1940);
• Зачищення північних кордонів: Мурманська область (1940);
• Радянизація і зачищення північно-західних і південно-західних кордонів: балтійські країни, Західна Україна, Західна Білорусь, Молдова (1941);
• Превентивні депортації з областей РРФСР, оголошених на військовому положенні (1941);
• Превентивні депортації радянських німців і фінів (1941-1942);
• Депортації «трудармійців» (1942-1943);
• Депортації при відступі: з Криму та Північного Кавказу (весна-літо 1942);
• Тотальная депортація карачаївців (08-11.1943);
• Тотальна депортація калмиків (12.1943-06.1944);
• Тотальна депортація чеченців та інгушів (02-03.1944);
• Тотальна депортація балкарців (03-05.1944);
• "Очищення" Тбілісі: внутрішньо-грузинська депортація "дармоїдів" з числа курдів і азербайджанців (25.03.1944);
• Депортація оунівців і членів їх сімей (1944-1948);
• Тотальна депортація кримських татар та ін. народів Криму (05-07.1944);
• Зворотні депортації поляків в Європейську частину СРСР (05-09.1944);
• Депортація населення з прифронтової смуги (06.1944);
• Депортації колаборантів і членів з сімей (06.1944-01.1945);
• "Покарані конфесії": депортації "Істинно-православні християни" (07.1944);
• Тотальні депортації турків-месхетинців, а також курдів, хемшинів, лазів та ін. з Південної Грузії (11.1944);
• Примусова репатріація різних контингентів (1944-1946);
• Інтернування і депортація цивільного німецького населення з окупованих країн Європи (1944-1945, 1947);
• Депортація репатрійованих фінів з Ленінграда і Ленінградської області (02-03.1948);
• Вторинна депортація контингентів, раніше депортованих з Європейської частини СРСР в Сибір і Казахстан (03.1948);
• Депортація «бандитів і бандпособників з куркулів» з Литви (22.05.1948);
• Депортація греків і вірмен-«дашнаків» з Чорноморського узбережжя (06.1948);
• Депортація «дармоїдів-указників» (06.1948);
• Депортація курдів із загону М.Барзані з Азербайджану (08.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Ізмаїльської обл. (10.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Прибалтики (29.01.1949);
• Депортація вірмен-«дашнаків», турків і греків з турецьким, грецьким і радянським громадянством або без громадянства з Чорноморського узбережжя і з Закавказзя (05-06.1949);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Молдови (06-07.1949);
• Депортація куркулів і звинувачених у бандитизмі з Псковської області (01.1950);
• Депортація іранців без громадянства СРСР з Грузії (03.1950);
• Депортація колишніх басмачів з Таджикистану (08.1950);
• Депортація «андерсовців» та членів їх сімей (не раніше 02.1951);
• "Покарані конфесії": депортація послідовників секти «Свідки Єгови» з Молдови (04.1951);
• Депортація куркулів з районів, анексованих у 1939-1940 рр. (10-12.1951);
• Депортація «антирадянських елементів» (греків) з Грузії (12.1951);
• Депортація куркулів із Західної Білорусі (03-05.1952);
• «Покарані конфесії»: депортація «інокентівців» і адвентистів-реформаторів (03.1952).

Русь після монгольської навали

Читаю цікаву книгу, Сергій Плохій, «Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», видавництва Критики. Присвячена становленню та розвитку ідентичностей народів нащадків Київської Русі до XVIII сторіччя.

Серед вже відомих мені чи нових фактів, що знайшлися в книзі, найцікавішими є ті, що начебто давно відомі, але ніколи не привертали уваги.

Наприклад.

Розглянемо знаменитий російський міт про те, що, начебто, після монгольської навали політичний центр Русі переїхав в район Москви, в той час як Київ опинився під татарами, далі під Литвою і взагалі перестав бути суб'єктом міжнародної політики.

Українською історіографією цей міт занадто швидко і роздратовано відкидається, мовляв, ну який там політичний центр Русі в вашому Заліссі, улусу Золотої Орди.

В принципі, поняття Русь, в деякому сенсі, дійсно переїхала до Москви, але ж не тільки до Москви! Зведення всього складного процесу трансформації роздробленої середньовічної Русі у держави Нового Часу до «переїзду з Києва у Москву» можливе тільки якщо дивитись на історію маючи світогляд дєрєвєнского дяка, що, втім, типово для російської історіографії.

Насправді, від самого початку існувало дві Русі. Перша Русь — Русь у вузькому сенсі, це територія біля самого Києва. Як вважає автор книги, велику роль у формуванні ідентичності русі в вузькому сенсі грала колонізація степу нашими князями, коли велика кількість людей відривалась від кореня, втрачала племінну ідентичність і ставала княжими людьми на кордоні. Контакт цієї людності з суттєво «іншими» кочовиками ще більш підкреслював їх спільність.

Друга Русь — це Русь у широкому сенсі, вся Київська Русь. Якщо про Русь у вузькому сенсі говорили, порівнюючи її з окраїнами Київської Русі, то про Русь в широкому сенсі — порівнюючи з закордоном. Тобто, наприклад, полочани — це полочани, коли мова йде про Київ та русь — коли мова йде про Литву.

Після монгольської навали, Русь у вузькому сенсі, як околиця Києва дійсно зникла, але переїхала вона зовсім не до Москви, а в Галицько-Волинське князівство. Якщо ще на початку правління Данила Галицького Київ — це була Русь, а Володимир Волинський — вже не Русь, то під кінець правління Данило вже був коронований Королем Русі, а за кілька десятиріч Русь стала однозначно асоціюватись з сучасною Галичиною, що ми бачимо на середньовічних картах. Руське королівство, велике князівство, пізніше — воєводство існувало аж до розчленування Речі Посполитої.

Всі ж інші землі, що входили до складу Київської Русі фактично втратили Русь у вузькому сенсі хоч і залишилися частиною Русі в широкому сенсі.