Почав читати ще одну класну книжку видавництва Критика: Олександр
Зайцев. Український інтеґральний націоналізм (1920-ті – 1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії.
Чим хороші такі ґрунтовні книжкі — детальний розгляд дозволяє побачити те, що зазвичай не бачиш.
Ну, наприклад, сучасна українська публіцистика постійно обговорює наскільки тоталітарним / фашистським / авторитарним рухом була ОУН, хто винен в конфлікті з поляками, чи був то «конфлікт», чи «валинская рєзня» тощо. Якщо ти ватнік — ти приречений на «рєзню», як патріот — то бандерівці — твої герої. Крапка. Як писав Андрій Портнов — маємо вибір між двох Т — Табачником та Тягнибоком.
Насправді ж, при всіх заслугах, в тому числі і сумнівних, інтеґральні націоналісти, зокрема ОУН та їх течія — бандерівці, — це були далеко не всі українці та навіть не всі патріотично налаштовані українці. Окрім ОУН були й інші націоналісти. Окрім націоналістів були й інші політичні течії. Велика ж історична роль ОУН зумовлена здебільшого тим, що з 1939-го року будь-який легальний політичний рух серед українців був неможливим, з розгромом всіх легальних політичних партій ОУН механічно залишилась єдиним представником інтересів українського народу. Тож немає сенсу ані червоніти за своїх предків, ані виправдовувати їх завжди і за все. Це були наші? — Наші. Воювали за Україну? — Так. Робили дурниці? — Так, робили і дурниці (але хто ми такі щоб їх засуджувати).
Ще одне спостереження. Як східняк я раніше не дуже цікавився історію Другої Речі Посполитої, а дарма. Там багато чого цікавого. Наприклад, першого президента Польщі, виявляється, в 1921-му вбили польські ж націоналісти, ендеки. Коли оунівці в 1934-му вбили міністра внутрішніх справ, уряд заборонив одну з організацій польськіх націоналістів — Національно-радикальний табір, бо подумали спочатку на них. Тож, як бачимо, ніякого особливого терору ОУН не чинила. Можна сказати навіть, що вона вела нормальне для Другої Речі Посполитої політичне життя (смайл).
Чим хороші такі ґрунтовні книжкі — детальний розгляд дозволяє побачити те, що зазвичай не бачиш.
Ну, наприклад, сучасна українська публіцистика постійно обговорює наскільки тоталітарним / фашистським / авторитарним рухом була ОУН, хто винен в конфлікті з поляками, чи був то «конфлікт», чи «валинская рєзня» тощо. Якщо ти ватнік — ти приречений на «рєзню», як патріот — то бандерівці — твої герої. Крапка. Як писав Андрій Портнов — маємо вибір між двох Т — Табачником та Тягнибоком.
Насправді ж, при всіх заслугах, в тому числі і сумнівних, інтеґральні націоналісти, зокрема ОУН та їх течія — бандерівці, — це були далеко не всі українці та навіть не всі патріотично налаштовані українці. Окрім ОУН були й інші націоналісти. Окрім націоналістів були й інші політичні течії. Велика ж історична роль ОУН зумовлена здебільшого тим, що з 1939-го року будь-який легальний політичний рух серед українців був неможливим, з розгромом всіх легальних політичних партій ОУН механічно залишилась єдиним представником інтересів українського народу. Тож немає сенсу ані червоніти за своїх предків, ані виправдовувати їх завжди і за все. Це були наші? — Наші. Воювали за Україну? — Так. Робили дурниці? — Так, робили і дурниці (але хто ми такі щоб їх засуджувати).
Ще одне спостереження. Як східняк я раніше не дуже цікавився історію Другої Речі Посполитої, а дарма. Там багато чого цікавого. Наприклад, першого президента Польщі, виявляється, в 1921-му вбили польські ж націоналісти, ендеки. Коли оунівці в 1934-му вбили міністра внутрішніх справ, уряд заборонив одну з організацій польськіх націоналістів — Національно-радикальний табір, бо подумали спочатку на них. Тож, як бачимо, ніякого особливого терору ОУН не чинила. Можна сказати навіть, що вона вела нормальне для Другої Речі Посполитої політичне життя (смайл).
