Історія однієї книги, яка потрохи переходить в політичний памфлет

Почав читати «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» Стефана (Степана) Таранушенка видавництва Савчука. Майже дев'ятсот сторінок формату A4, сотні креслень та ілюстрацій. Але цікавий не тільки вміст книги, а також її історія.

Таранушенко закінчив історико-філологічний факультет Харківського Університету в 1916 році. Ще студентом він зацікавився дерев'яною народною архітектурою і в літні вакації 1913-15 років почав займатись вимірюванням дерев'яних церков Харьківщини. Війна та повоєнне лихоліття перервали його роботу, але дала час підготуватись до великого систематичного дослідженння дерев'яних церков всього Лівобережжя в 1927-32 роках.

Ця робота була нагло прервана: в 1933 році Стефана Андрійовича було заарештовано. На щастя, він отримав «лише» п'ять років і вцілів. В 1939 навіть зміг навідатись до Харкова, але постійно перебувати в Україні йому було заборонено аж до 1953 року. Був реабілітований 1958.

Доки Таранушенка не було в Києві, його архів зберігався у його друга, архітектора Жукова. В 1939 Жукова було вбито бандитами. Архів виявився «нічийним», частина матеріалів розійшлася по різним установам, частина зникла. Ще одного удару завдала війна: знов частина архіву була знищена або розпорошена.

В 1953 році Таранушенко вже в Києві починає обробляти результати своїх довоєнних досліджень. З кінця 1950-х, вже реабілітований, навіть потрохи публікується.

В 1970-му було підписано договір з видавництвом «Будівельник» на публікацію головної праці всього життя — «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Книга вийшла тільки в 1976-му — в рік смерті автора, значно скороченою та перекрученою. Вона схудла в два рази: була вилучена занадто палка передмова автора (рецезенти радили для такої «слизкої» теми як сакральна архітектура віддати передмову на написання якомусь «професійному» атеїсту), значна частина авторської аналітики та дві третини описаних об'єктів.

В 2012 році вийшло аматорське видання від Харківського приватного музею міської садиби з купою принципових помилок (переплутані чи невірно надані ілюстрації, пропущені схеми тощо).

І нарешті в 2014 році, через сто років після того, як Таранушенко почав свої дослідження, у Савчука накладом всього в 150 примірників виходить вся монографія в авторській редакції з сучасними додатками і передмовами, оформлена і редагована професіоналами.

Таранушенко — не єдиний, хто цікавився народною дерев'яною архітектурою Лівобережжя. В передмові до книги наведені ще декілька прізвищ:

• Федор (Теодор) Ернст — заарештований в 1933, розстріляний в 1942 
• Микола Таранушенко — заарештований в 1934, розстріляний в 1938 
• Данило Щербаківський — на відміну від брату не поїхав в еміграцію і зрештою покінчив з собою в 1927 
• Дмитро Дяченко — заарештований в 1941, загинув в тюрмі в 1942.
  

На кінець 19-го — початок 20-го сторіччя на Лівобережжі було кілька тисяч церков. Значна частина з них була дерев'яними. Безпосередньо Таранушенко провів вимірювання 75 церков, а всього в книзі їх наводиться 181. Більша частина з них не вціліла: з описаних у книзі наразі залишилось лише 16. Зник — був свідомо знищений — цілий пласт нашої культури.

Мандруючи Лівобережжям часто відчуваєш себе в «історичній пустелі» — чого ніколи немає в Галичині. В таких місцях живе і виховується народ без історії. Совками люди стаюсть не тому, що мріють про ковбасу по 2.20 — не має підстав вважати, що у Львові менше люблять ковбасу, ніж в Харкові, — а тому, що не мають, не бачать місцевого коріння. Вся ідентичність, що об'єднує людей на Сході — спільна, нав'язана телевізором, по якому «Гаваріт Масква». «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Першотравневе чи Дніпродзержинськ? — Яка різниця, якщо всюду одні й ті самі сталінкі, хрущовки, брєжнєвкі та «абщєпанятний язик». А як немає різниці між Першотравневим та Дніпродзержинськом, то немає її і між Першотравневим та Ростовом, Харковом та Білгородом, Одесою та Новоросійськом.

Саме тому в радянські часи, починаючи з кінця 20-х і зараз Росія методично займається нищенням української культури і нав'язуванням своєї, «общєрускомірской». Це не просто якась там культура, як мода, — сьогодні рок, завтра — диско. Це — ментальний якір, що прив'язує людей або до проекту Україна, або до проекту Росія. І росіяни, на жаль, на відміну від українців, це дуже добре розуміють.

Книга Таранушенка вийшла у серії Слобожанський Світ. В цю серію також входять друга редакція «Музичних інструментів українського народу» Гната Хоткевича, що пролежала в архіві з 1930-х, «Українськи записи» етнографа Мартиновича та інші книги. Цей Світ — світ української Слобожанщини, світ дерев'яних церков, українського барокко, кобзарів, який зараз ми можемо побачити тільки в книжках..

Ви щось там напишете, а мені потім відповідати

Нариси з історії радянської науки

Старші колеги розповідали, що довголітній директор інституту [ НДІ теорії, історії і перспективних проблем радянської архітектури в Києві ] сталініст Григорій Головко своїм підлеглим... категорично забороняв публікувати результати досліджень: «Ви щось там напишете, а мені потім відповідати».

З передмови до сучасного видання монографії Стефана Таранушенка «Дерев'яна монументальна архітектура Лівобережної України»

Москва, Маросєйка

Прийшло кілька книг з видавництва ФОП Савчук [1]. Оскільки ще середина робочого тижня, почав з самої тонкої: Юрій Шевельов «Триптих про призначення України».

Перший есей, «Москва, Маросєйка» було написано Шевельовим до 300-річчя Переяславської Ради в 1954 році в Бостоні. Одна з її тем — українська культурна експансія на Московію в 17-19 сторіччях та її поразка.

Коли я читаю ці рядки [2], що написані 60 років назад про події 400-річної давнини, бачу перед очима сьогоднішні дискусії навколо пропозицій Федоріна про російські університети і «підтримку демократії в Росії», про «нормальність» російськомовності і «вишивату», яка, мовляв, тільки заважає примиренню, про амністію і спецстатуси.

Відомо, чим закінчилась для України культурна експансія в Московію, спроба її просвіти на її мові та ігри в «дві Русі». Тим самим закінчиться спроба «хохлов» грати на російському культурному полі і згідно його правил в самій Україні.

Великий і розмашний план культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця XVI століття. Не без впливу цього плану був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього плану київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої [3] — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 року, Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 року, а митрополит Петро Могила присилав 1640 року Ігнатія Старушича із пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Примітки: 

1. Раджу ознайомитись з книгами видавництва всім, хто цікавиться українською культурою та історією. За малим виключеннями, видавництво займається тим, що реставрує і видає старі архівні матеріали, забезпечує його якісними коментарями, ілюстраціями, показниками, бібліографією, корочє, робить якісні наукові видання. Фактично воно наново відкриває нашу культурну спадщину, яка в іншому випадку б згинула безслідно в архівах:http://savchook.com/
2. Повний текст есеї можна прочитати, наприклад, тут http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/moskva-marosieyka 
3. Так, хоч би як не намагались уникнути цієї теми шкільні підручники, які називають Малоросію «образливим прізвиськом» України, Велику і Малу Русь придумали саме українці. Ця тема добре розкрита в книзі Сергія Плохія «Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі» видавництва Критика.

Біг граблями

Нова інфографіка від Ліги в матеріалі «Инфографика: Бег по граблям. Как Украина докатилась до энергетического кризиса». Деякі, хоч і добре відомі факти, змушують замислитись. Наприклад

Імпорт вугілля за попередній місяць:

• з ПАР — 80 тис. т
• з Росії — 50 тис. т
• з окупованих територій — 1500 тис. т

Спроба закупити вугілля в ПАР минулого року призвела до скандалу та кримінальної справи, а імпорт з Росії та окупованих територій — це типу нормально.

Про знищення «санкціонки» тракторами

Пам'ятаю, коли я був маленький, я, хоча вже йшли 90-ті, продовжував читати радянську літературу (бо іншої не було, та й взагалі, я тоді читав все, що бачив перед собою).

Серед іншого читав дитячі радянські журнали «Мурзилка», «Весёлые Картинки» та молодіжний «Костёр», що залишились від старшого брата. Журнали ці, як і все в радянському союзі, були не тільки розважальними, а й виховально-пропагандистськими. Дещо з цієї пропаганди, не зважаючи на свої праві погляди, я засвоїв і прийняв: атеїзм, презирство до забобонів, повага до науки, НТР, повага до чесної праці і до людей, які працюють, повага до хліба і хліборобів, до селян, до тих, хто нас годує. Я досі пам'ятаю одне коротке оповідання, що прочитав, здається, в Мурзилці про пекаря, який підняв з землі булку, якою діти грали в футбол, витер, поцілував її, і розповів дітям скільки в неї було вкладено праці.

Звичайно, це була пропаганда. В радянському союзі квітнуло те, що тоді називали «разгильдяйство», «бесхозяйственность», той хліб міг не вродити, не бути вчасно зібраним, згнити через загальний пофігізм, але дітей намагались виховувати на зовсім інших принципах. Всі знали, як живе номенклатура, але діти читали оповідання про мозолисті руки. Колгосп мало чим відрізнявся від середньовічного феодального володіння з панщиною, але розповідали про поважну працю хліборобів. Радянська наука була джерелом анекдотів, але Стругацькі писали про зовсім інше. Союз постачав зброю всьому світу, будував міжконтинентальні ракети, вводив війська в сусідні країни, але на словах завжди боровся за мир. Він винищував малі народи та асимілював великі, а розповідав про інтернаціоналізм.

Хоча Союз і розвалився, коли пропаганда вже занадто віддалилась від реальності, але — хоча і минуло вже багато років — значна частина населення і досі пам'ятає саме той совок з журналу Мурзілка, на який і молиться, а не черги, дефіцит, азербайджанській чай, «кавовий» напій, білі гіркі плитки невідомого походження, схожі формою на шоколадні, газети замість туалетного паперу, холодильники-трактора, пральні машинки зі світу steam pank та інші соцреалістичні радощі.

Пізній Радянській Союз намагався виглядати пристойно, пристойніше, ніж він був насправді.

Тому, на жаль, вимушений визнати, що я помилявся, коли вважав, що сучасна Росія будує пародію на Радянській Союз. Такого просто не могло бути в Совдепії. Не могли на одній сторінці Мурзілки писати про пекаря, що цілує підняту з землі булку, а на другій — про спалення м'яса від клятих буржуїв. Те, що зараз будує Росія має зовсім іншу назву

Обыкновенный фашизм

Питання до МЕРТ

Залишив запитання до МЕРТ. Подивимось, чи буде — і яка — відповідь.


В мене є питання щодо однієї конкретної державної компанії.

Є в нас одна державна компанія, НАЕК Енергоатом, яка відноситься до стратегічних підприємств і не може бути приватизована. Тариф на атомну електроенергію, який встановлюється державою, зараз найнижчій серед усіх — біля 40 коп / кВт-год, що майже в два рази нижче ніж середня ціна електроенергії — біля 80 коп / кВт-год, — що її закуповує ДП Енергоринок, який є монополістом, посередником між виробниками та споживачами електроенергії.

Різниця між середнім тарифом і тарифом АЕС — це фактично гроші, якими державне підприємство НАЕК Енергоатом субсидує інших виробників електроенергії — переважно недержавних — це перш за все ТЕС та СЕС, причому останні хоч і практично не виробляють електроенергії (<1% загальної виробітки), але завдяки тарифу, що в 20(!) разів перевищує тариф АЕС отримує половину цих грошей.

В абсолютних цифрах сума викачування грошей з державного підприємства становить десятки мільярдів(!) гривень щорічно.

Між тим, більшість енергоблоків в розпорядженні Енергоатому — ще радянські. Термін їх експлуатації потрохи спливає і для кількох з них вже був продовжений, але зрозуміло, що в середньостроковій перспективі їх доведеться потроху відправляти на консервацію. Грошей же на добудову нових енергоблоків Енергоатом немає — бо половину свого обороту (навіть не прибутку!) витрачає на субсидіювання теплової та «зеленої» генерації.

Чи усвідомлює шановне міністерство що:

1. Через систему дискримінаційних тарифів, держава щорічно витрачає на субсидії тепловикам / «зеленим» кілька десятків мільярдів гривень (сума порядку бюджету Міноборони держави, що, — добре, не воює, а просто «веде АТО») грошей державної компанії НАЕК Енергоатом не даючи ніякого звіту громаді, платникам податків, що до ефективності цих витрат? 
2. Що з часом, коли енергоблоки відправляться на консервацію, що неминуче, нічим, окрім теплової генерації замінити їх буде неможливо і тоді нам доведеться йти на поклін до Росії, просити продати нам газ та вкрадене на Донбасі вугілля? 
3. Що при цьому тарифи на електроенергію неминуче доведеться підвищувати — бо атомна в нас найдешевша, що найгіршим чином позначиться на нашій важкій промисловості, на комунальних видатках з сімейних бюджетів, на бюджеті (через субсидії, збільшення прожиткового мінімуму тощо)? 
4. Що при цьому всьому, десятки мільярдів, витрачені на субсидіювання «альтернативщиків», це гроші, які ми вклали в іноземних виробників обладнання для сонячних ТЕС. Ефективність використання таких «інвестицій» (в лапках — бо справжні інвестиції — це гроші які повертаються з прибутком), така сама як в спробі стимулювати автомобілебудування закупівлею мерседесів для Верховної Ради? 
5. Що гроші, витрачені на субсидіювання теплової генерації, це фактично гроші, яки витрачені на поглиблення нашої залежності від імпорту енергоресурсів?

Відповідь

Дякуємо за коментар. Наскільки нам відомо, Міністерство енергетики знає про ці проблеми і наразі в міністерстві готується стратегія розвитку енергетики, яка має відповісти, в тому числі, і на проблеми, що ви піднімаєте в коментарі.

Томек Вільмовський

Іноді я купую дитячі (ну як дитячі — для підлітків та юнацтва) книжки та читаю потрохи на ніч — щоб заспокоїти нерви без алкоголю та й просто дочитую, що не встиг в дитинстві. 

Нещодавно купив на Петрівці одну таку, що «не встиг» (бо в свій час спробував читати занадто малим і вирішив, що нудна) — Томек у країні кенгуру польського письменника Альфреда Шклярського видавництва Астролябії. Прочитав дві сторінки і зрозумів, що книжка мені сподобається: Все починається з того, що головний герой, Томек Вільмовський, вчиться в варшавський школі в час, коли Польщу окуповано росіянами (1902 рік). Його батько, як «політичний» вимушений був покинути Польщу, щоб не вислали до Сибіру. В школі не тільки викладають російською, а й забороняють між собою спілкуватись польською, також примушують вчити російську історію, яка полякам м'яко кажучи до фєні. Оскільки школяри занадто «бунтівні» — не хочуть розмовляти російською між собою і взагалі щось не надто вєрнаподданиє, їм виписують з Росії нового вчителя географії — по сумісництву алканавта. Гарна книга.

Стабільний курс — риндець економіці

Електорат молиться на стабільний курс, політики замість займатися просвітою електорату, моляться на нього. В результаті зі всіх стратегій НБУ обирає найгіршу — утримання курсу за рахунок кредитів та адмінзаходів з катастрофічними девальваціями, коли це перестає працювати. Ставка 30% тому, що при такому підході єдине, що вигідно робити в цій країні — це взяти десь гривну, перевести в бакс і дочекатись чергової катастрофічної девальвації. Ось і роблять щоб взяти гривну було не дешево. На те що це вбиває економіку всім насрать. Головне — курс стабільний, електорат задоволений. А пи%ць в економіці можна пояснити світовою кризою та війною.