Почав читати «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» Стефана (Степана) Таранушенка видавництва Савчука. Майже дев'ятсот
сторінок формату A4, сотні креслень та ілюстрацій. Але цікавий не тільки
вміст книги, а також її історія.
Таранушенко закінчив історико-філологічний факультет Харківського Університету в 1916 році. Ще студентом він зацікавився дерев'яною народною архітектурою і в літні вакації 1913-15 років почав займатись вимірюванням дерев'яних церков Харьківщини. Війна та повоєнне лихоліття перервали його роботу, але дала час підготуватись до великого систематичного дослідженння дерев'яних церков всього Лівобережжя в 1927-32 роках.
Ця робота була нагло прервана: в 1933 році Стефана Андрійовича було заарештовано. На щастя, він отримав «лише» п'ять років і вцілів. В 1939 навіть зміг навідатись до Харкова, але постійно перебувати в Україні йому було заборонено аж до 1953 року. Був реабілітований 1958.
Доки Таранушенка не було в Києві, його архів зберігався у його друга, архітектора Жукова. В 1939 Жукова було вбито бандитами. Архів виявився «нічийним», частина матеріалів розійшлася по різним установам, частина зникла. Ще одного удару завдала війна: знов частина архіву була знищена або розпорошена.
В 1953 році Таранушенко вже в Києві починає обробляти результати своїх довоєнних досліджень. З кінця 1950-х, вже реабілітований, навіть потрохи публікується.
В 1970-му було підписано договір з видавництвом «Будівельник» на публікацію головної праці всього життя — «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Книга вийшла тільки в 1976-му — в рік смерті автора, значно скороченою та перекрученою. Вона схудла в два рази: була вилучена занадто палка передмова автора (рецезенти радили для такої «слизкої» теми як сакральна архітектура віддати передмову на написання якомусь «професійному» атеїсту), значна частина авторської аналітики та дві третини описаних об'єктів.
В 2012 році вийшло аматорське видання від Харківського приватного музею міської садиби з купою принципових помилок (переплутані чи невірно надані ілюстрації, пропущені схеми тощо).
І нарешті в 2014 році, через сто років після того, як Таранушенко почав свої дослідження, у Савчука накладом всього в 150 примірників виходить вся монографія в авторській редакції з сучасними додатками і передмовами, оформлена і редагована професіоналами.
Таранушенко — не єдиний, хто цікавився народною дерев'яною архітектурою Лівобережжя. В передмові до книги наведені ще декілька прізвищ:
Таранушенко закінчив історико-філологічний факультет Харківського Університету в 1916 році. Ще студентом він зацікавився дерев'яною народною архітектурою і в літні вакації 1913-15 років почав займатись вимірюванням дерев'яних церков Харьківщини. Війна та повоєнне лихоліття перервали його роботу, але дала час підготуватись до великого систематичного дослідженння дерев'яних церков всього Лівобережжя в 1927-32 роках.
Ця робота була нагло прервана: в 1933 році Стефана Андрійовича було заарештовано. На щастя, він отримав «лише» п'ять років і вцілів. В 1939 навіть зміг навідатись до Харкова, але постійно перебувати в Україні йому було заборонено аж до 1953 року. Був реабілітований 1958.
Доки Таранушенка не було в Києві, його архів зберігався у його друга, архітектора Жукова. В 1939 Жукова було вбито бандитами. Архів виявився «нічийним», частина матеріалів розійшлася по різним установам, частина зникла. Ще одного удару завдала війна: знов частина архіву була знищена або розпорошена.
В 1953 році Таранушенко вже в Києві починає обробляти результати своїх довоєнних досліджень. З кінця 1950-х, вже реабілітований, навіть потрохи публікується.
В 1970-му було підписано договір з видавництвом «Будівельник» на публікацію головної праці всього життя — «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Книга вийшла тільки в 1976-му — в рік смерті автора, значно скороченою та перекрученою. Вона схудла в два рази: була вилучена занадто палка передмова автора (рецезенти радили для такої «слизкої» теми як сакральна архітектура віддати передмову на написання якомусь «професійному» атеїсту), значна частина авторської аналітики та дві третини описаних об'єктів.
В 2012 році вийшло аматорське видання від Харківського приватного музею міської садиби з купою принципових помилок (переплутані чи невірно надані ілюстрації, пропущені схеми тощо).
І нарешті в 2014 році, через сто років після того, як Таранушенко почав свої дослідження, у Савчука накладом всього в 150 примірників виходить вся монографія в авторській редакції з сучасними додатками і передмовами, оформлена і редагована професіоналами.
Таранушенко — не єдиний, хто цікавився народною дерев'яною архітектурою Лівобережжя. В передмові до книги наведені ще декілька прізвищ:
- Федор (Теодор) Ернст — заарештований в 1933, розстріляний в 1942
- Микола Таранушенко — заарештований в 1934, розстріляний в 1938
- Данило Щербаківський — на відміну від брату не поїхав в еміграцію і зрештою покінчив з собою в 1927
- Дмитро Дяченко — заарештований в 1941, загинув в тюрмі в 1942.
На кінець 19-го — початок 20-го сторіччя на Лівобережжі було кілька
тисяч церков. Значна частина з них була дерев'яними. Безпосередньо
Таранушенко провів вимірювання 75 церков, а всього в книзі їх наводиться
181. Більша частина з них не вціліла: з описаних у книзі наразі
залишилось лише 16. Зник — був свідомо знищений — цілий пласт нашої
культури.
Мандруючи Лівобережжям часто відчуваєш себе в «історичній пустелі» — чого ніколи немає в Галичині. В таких місцях живе і виховується народ без історії. Совками люди стаюсть не тому, що мріють про ковбасу по 2.20 — не має підстав вважати, що у Львові менше люблять ковбасу, ніж в Харкові, — а тому, що не мають, не бачать місцевого коріння. Вся ідентичність, що об'єднує людей на Сході — спільна, нав'язана телевізором, по якому «Гаваріт Масква». «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Першотравневе чи Дніпродзержинськ? — Яка різниця, якщо всюду одні й ті самі сталінкі, хрущовки, брєжнєвкі та «абщєпанятний язик». А як немає різниці між Першотравневим та Дніпродзержинськом, то немає її і між Першотравневим та Ростовом, Харковом та Білгородом, Одесою та Новоросійськом.
Саме тому в радянські часи, починаючи з кінця 20-х і зараз Росія методично займається нищенням української культури і нав'язуванням своєї, «общєрускомірской». Це не просто якась там культура, як мода, — сьогодні рок, завтра — диско. Це — ментальний якір, що прив'язує людей або до проекту Україна, або до проекту Росія. І росіяни, на жаль, на відміну від українців, це дуже добре розуміють.
Книга Таранушенка вийшла у серії Слобожанський Світ. В цю серію також входять друга редакція «Музичних інструментів українського народу» Гната Хоткевича, що пролежала в архіві з 1930-х, «Українськи записи» етнографа Мартиновича та інші книги. Цей Світ — світ української Слобожанщини, світ дерев'яних церков, українського барокко, кобзарів, який зараз ми можемо побачити тільки в книжках..
Мандруючи Лівобережжям часто відчуваєш себе в «історичній пустелі» — чого ніколи немає в Галичині. В таких місцях живе і виховується народ без історії. Совками люди стаюсть не тому, що мріють про ковбасу по 2.20 — не має підстав вважати, що у Львові менше люблять ковбасу, ніж в Харкові, — а тому, що не мають, не бачать місцевого коріння. Вся ідентичність, що об'єднує людей на Сході — спільна, нав'язана телевізором, по якому «Гаваріт Масква». «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Першотравневе чи Дніпродзержинськ? — Яка різниця, якщо всюду одні й ті самі сталінкі, хрущовки, брєжнєвкі та «абщєпанятний язик». А як немає різниці між Першотравневим та Дніпродзержинськом, то немає її і між Першотравневим та Ростовом, Харковом та Білгородом, Одесою та Новоросійськом.
Саме тому в радянські часи, починаючи з кінця 20-х і зараз Росія методично займається нищенням української культури і нав'язуванням своєї, «общєрускомірской». Це не просто якась там культура, як мода, — сьогодні рок, завтра — диско. Це — ментальний якір, що прив'язує людей або до проекту Україна, або до проекту Росія. І росіяни, на жаль, на відміну від українців, це дуже добре розуміють.
Книга Таранушенка вийшла у серії Слобожанський Світ. В цю серію також входять друга редакція «Музичних інструментів українського народу» Гната Хоткевича, що пролежала в архіві з 1930-х, «Українськи записи» етнографа Мартиновича та інші книги. Цей Світ — світ української Слобожанщини, світ дерев'яних церков, українського барокко, кобзарів, який зараз ми можемо побачити тільки в книжках..
Немає коментарів:
Дописати коментар