Думки з приводу шароварної культури

Читаю тут журнал "Зоря" (Львів, 1894 рік), Микола Лисенко під псевдо «Боян» надрукував там статтю «Народні музичні струменти на Вкраїнї». Запримітив фразу:

Я не беру до розваги скрипки, те-ж струнного, досить розповсюдненого між народом струмента, бо він є загально людський, сьвітовий струмент.

Що ми маємо? На кінець XIX-го століття загальносвітовий «струмент» скрипка поширена в народі (навіть не в операх-салонах, бо зрозуміло, що з цим тоді в нас були напряги).

Прийшов совок... В братів наших менших, окрім балалайки і тюркської домри нічого немає, тож і хохлам загальносвітового «нє положено». Ось вам бандура (насправді, неавтентична, але кого їбе), ось вам кобза (насправді, мутант домри і гитари), ось вам шаровари — співайте і гопака пляшитє. За сімдесят років такого знущання люди й забули, що були колись Европою. Шаровари — наше все.

До речі, в кінці номеру — стаття «Нарис сучасного вчення про бактериї». Розповідається, наприклад, про те, від яких хімікалієв в якій концентраці вони дохнуть. Через 30 років «Тєхніка маладьожи» буде розповідати тому ж самому народові (ну добре, не зовсім тому — східнякам) повільно і по десять разів, як для дебілів, що руки потрібно мити, а станок змащувати і берегти. Змащувати — станок. Руки — мити. Бо воно ламається. І захворіти можна. Тому мийте і змащуйте. Не забувайте: мийте і змащуйте.

Кого швидше почуєш — той і правий

Редагую статтю в вікі про кобзу Вересая, поліз в джерела.

Радянська книжка «Народні співці-музиканти на Україні» 1979 року, що містить розповіді про український народ «який вслід за братськім російським народом» (WHAT?) співав думи проти царату і бла-бла-бла, всякі дебільні твердження типу «І справді І. Кравченко-Крюковський був кращим кобзарем [ніж Вересай]. На його бандурі було двадцять вісім струн, а на бандурі Вересая — лише дванадцять», корочє типова радянська книжка про шароварну культур, наклад — 10000 примірників.

Хоткевич, фундаментальна праця Музичні інструменти українського народу, Друге видання. Пролежала в архівах з 1932 року, була редагована-реставрована сучасними дослідниками і видана в 2012 році. Наклад — 200 примірників.

Прекрасна об'ємна праця Володимира Кушпета, Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX - поч. XX ст.). Наклад — 2000 примірників.

І Авакав в лєнті рюкзачить на апщєпанятнам.

Незалежна Україна? Що? Де?? Забудьте. Поки про братській російський народ, вслід якому ми йдемо, буде легше прочитати-почути ніж про Україну, ото буде не незалежна держава, а Хохляндія, провінція у моря.

То не так, як у Канаді, всі мають по вісім ривольверів в хаті, а то я самий маю три в куті

З приводу відхилення Пєтєю петиції про вільне володіння зброєю, я процитую ще один уривок з казки, з книги Роберта-Богдана Климаша «Українська народна культура в канадських преріях»

... колись то хто мав ривольвер? Пани, попи, адвокати, а бідний селянин не мав, бо йому не вільно було, то було заказано, то так колись було в Європі. То не так, як у Канаді, всі мають по вісім ривольверів в хаті, а то я самий маю три в куті

Корочє, хлопці, нам ще поки далеко до вільних людей Фронтиру. Нас за забитих селян мають.

Українська казка з романтичним гепі-ендом

Українська казка з романтичним гепі-ендом (навожу тільки енд, бо задовга щоб всю набирати) з книги Роберта-Богдана Климаша «Українська народна культура в канадських преріях»

 ... А пан як вернувсє, то вчув і дуже був розсердив на ню, бо він вже її раз казав, аби вона жодну справу не робила без нього. Він хотів сі троха посміяти з тих людей. — Ти мені не жінка віднині. Забирай, аби я тебе не видів. А вона каже: «Та чекай, абисмо хоч разом пообідали». — Ну, то пообідаєш зо мнов. Кухарі принесли вобід, посідали, а то як в панів єжа — є флєшка вина. Та й вона налєла йому в скленку вина і собі. Вони не балакають єдно до другого, їдять, бо вона має сі забирати. Але пан вино випив і пообідав дав пані. То в панів так є, де по вобіді тре іти спати. І той пішов ляг собі спати і заснув твердим сном, а пані вийшла, закликала локая і каже: «Іди заклич фірмана, най запригає коні і най заїзди перед покій». І фірман так зробив, заїхав, а вона сказала локаєви, аби пана [поклали] на повіз. Пана вивезли. Пан спить. Вона сіла коло него і сидит. А там пан добри сі виспав, пробудився, а він на повозі. — А де я? А я де їду? — Ну та ти їдеш, їдеш зо мнов! Ти мене нагнав. — Ну, то я тебе нагнав саму! Чого я їду з тобов? — Ну, бо ти мій чоловік! Ти казав, щоби я собі брала, що мені наймиліше і найліпше. А ти мій чоловік, ти мені наймиліший, то я тебе взєла. Я з тобов їду. — Ай-ай, вертайся, бідо, будем жити! І так вони жили-жили, аж доки не повмирали.

Ліра та її мотиви

Придбав нещодавно «Ліра та її мотиви» Демуцького, перевидану до 110-річчя першого видання (1903 рік) харківським видавцем Савчуком, що друкує дуже цікаві та якісно оформлені книги з нашої історії. Взагалі, мене давно тягне серйозно зайнятись музикою, але коли ж це я зберусь...

Вчора мав трохи вільного часу, набрав першу псальму з книги в MuseScore, нічого так звучить, зважаючи на примітивність колісної ліри, для якого була створена мелодія: три-чотири струни, з яких тільки одна веде мелодію, а інші — дають бас і все що з ними можна зробити — це присунути або відсунути їх від смичка.

Ось тут можна послухати

 

Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)

Дочитав нарешті цікаву книгу Володимира Кушпета «Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)» з якої дізнався багато нового.

Нижче короткий конспект.

Щодо інструментів

 

Нарешті остаточно закрив для себе питання чим відрізняється історична кобза від історичної бандури. Кобза — лютнеподібний струнний щипковий інструмент з широким грифом, техніка гри на якому базується на перетисканні струн на грифі лівою рукою. Бандура — арфоподібний інструмент, багатство звуків забезпечується не перетисканням струн, а великою кількістю струн розташованих безпосередньо на корпусі інструменту. Пізніші кобзи мали подібні струни, так звані приструнки, які полегшували гру, тому з першого погляду їх можна легко сплутати з бандурами, але вони відрізнялись строєм та технікою гри.

Пізніші реконструкції та сучасні інструменти можуть не вписуватись в цю схему, оскільки в свій час, коли бандури вже були поширеніші за кобзи, «розпіарене» слово кобзар перенесли з виконавця на інструмент та почали плутати кобзи та бандури. Крім того, історичні інструменти мають обмежений стрій, тому пізніше їх модифікували, щоб зробити придатними для академічного виконання.

Щодо репертуару та класифікації

Виконавців української народної нецерковної музики (від Козаччини до її знищення більшовиками) можна розділити на кілька класів: козаки-музиканти, для яких музика була хобі; старосвітська музика — професійні музиканти при дворах, доки ті існували; зрячі сільські музиканти, що грали на святах, весіллях тощо; старці, про яких нижче. Царат пережили тільки останні дві категорії, але більшовики вже остаточно перервали старцівську традицію.

Слово кобзар та образ кобзаря, сліпого учасника національно-визвольної боротьби — продукт діяльності української інтелігенції XIX ст. Сліпі музиканти називалися старцями (на сході) або дідами (на заході), стосовно ж інструментів — більшість з них користувалася колісною лірою, менше — бандурою, а кобзарі взагалі були вимираючим видом. Крім того існували т. з. стихівничі — сліпі декламаторі стихів. Вони ділили частину традицій зі сліпими музикантами. Від звичайних сліпих та зрячих жебраків відрізнялись традиціями, ієрархією та організацією, схожою на цехову або навіть справжньою цеховою (у старі часи).

Основою репертуару старців були псалми, молитви, пісні релігійної тематики. Екзамен який складав учень, щоб отримати право на вільні хліби, включав в себе перевірку на знання традицій та молитов. Вміння грати та пісенний репертуар взагалі не перевірялися. Його музикант збагачував протягом життя, але обов'язковим він не був.

Термін дума — штучний, старцями не використовувався. Релігійні співи вони називали псальмами (також це була назва для співів, пісень взагалі), також існували козацькі псальми, невільницькі плачі, світські козацькі, бурлацькі, чумацькі пісні, танцювальні пісні, пісні на соціально-побутову тематику, жартівливі тощо.

Щодо організації

Сліпі музиканти були непогано організовані. В старі часи мали навіть цехову організацію, яку згодом втратили під тиском царату та російського «православ'я». Тим не менш навіть у другій половині XIX ст. українські старці все ще мали спільного для всіх українських етнічних земель цехмайстра Хведора Вовка (1798—1889).

Культурна єдність зберігалася завдяки організації та кодифікованої в т. з. Устиянськи книги старцівської науки.

Устиянськи книги — це дванадцять усних «книг» плюс т. з. «Сподарь», які передавались від майстра до учня. Вносити зміни в них заборонялось, а для поповнення репертуару існували додаткові «книги» — т. з. промежки. На жаль, з цих книг збереглися тільки окремі уривки, про зміст дванадцятої книги, яку знали тільки найбільш поважні майстри, взагалі нічого невідомо. Перед ознайомленням з нею давалася особлива присяга, цікава тим, що вона містить конкретну дату та імена людей, що її вперше її склали:

...послано устами 12-ти Отчої Ради і панотця цехмайстра з города Переяслава в день Спаса 1775 року од Різдва Христового... Панотець-цехместер кобзарського та всього незрячого братства Гнат Рогозянський. Судна Рада - панотці: ...

Дуже ймовірно, що дати та імена реальні, бо як мінімум один з «підписантів» — Парубайко — згадується в окремій розповіді про мощі Київської Лаври: Парубайко пішов в Лавру поставити свічки і в печерах випадково побачив, як монахи підробляють мощі. Насилу втікши він захворів, та згодом зайнявся музикою. До речі, Хведір Вовк також постраждав від монахів — його осліпили, коли він побачив «вертеп блудодійства» в якомусь монастирі під Прилуками.

Щодо церкви

Всі знають, що старців фізично винищили більшовики. Значно менше поширене знання, що старці піддавалися утискам та гонінням з боку царської влади та російського «православ'я», адже старці, «божі люди», порушували монополію церкви на сакральне — порівняння сліпих музикантів з жадібними попами було не на користь останніх, співали тексти релігійної тематики українською мовою, що заборонялось, та й взагалі не були взірцевими вєрнаподданимі (дивіться історії Парубайко та Вовка вище).

Кладуць старца ў дамавіну

Вичитав у Білоруській Вікіпедії:

Напрыклад, народная загадка «Кладуць старца ў дамавіну, хуй тырчыць напалавіну. Адказ: Грыб у кошыку». Рыгор Барадулін «Здубавецьця»