Українська казка з романтичним гепі-ендом

Українська казка з романтичним гепі-ендом (навожу тільки енд, бо задовга щоб всю набирати) з книги Роберта-Богдана Климаша «Українська народна культура в канадських преріях»

 ... А пан як вернувсє, то вчув і дуже був розсердив на ню, бо він вже її раз казав, аби вона жодну справу не робила без нього. Він хотів сі троха посміяти з тих людей. — Ти мені не жінка віднині. Забирай, аби я тебе не видів. А вона каже: «Та чекай, абисмо хоч разом пообідали». — Ну, то пообідаєш зо мнов. Кухарі принесли вобід, посідали, а то як в панів єжа — є флєшка вина. Та й вона налєла йому в скленку вина і собі. Вони не балакають єдно до другого, їдять, бо вона має сі забирати. Але пан вино випив і пообідав дав пані. То в панів так є, де по вобіді тре іти спати. І той пішов ляг собі спати і заснув твердим сном, а пані вийшла, закликала локая і каже: «Іди заклич фірмана, най запригає коні і най заїзди перед покій». І фірман так зробив, заїхав, а вона сказала локаєви, аби пана [поклали] на повіз. Пана вивезли. Пан спить. Вона сіла коло него і сидит. А там пан добри сі виспав, пробудився, а він на повозі. — А де я? А я де їду? — Ну та ти їдеш, їдеш зо мнов! Ти мене нагнав. — Ну, то я тебе нагнав саму! Чого я їду з тобов? — Ну, бо ти мій чоловік! Ти казав, щоби я собі брала, що мені наймиліше і найліпше. А ти мій чоловік, ти мені наймиліший, то я тебе взєла. Я з тобов їду. — Ай-ай, вертайся, бідо, будем жити! І так вони жили-жили, аж доки не повмирали.