Засади мовної політика за Скрипником

Почав читати у відпустці «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» — збірку документів, опубліковану Києво-Могилянкою.

Не художня література, не легке чтиво, але деякі речі досить цікаві.

Одна з них — виступ Скрипника на якійсь там культурно-освітній конференції, де він проголошує засади мовної політика в освіті в УРСР часів коренізації.

Основних принципів небагато.

Щодо мови в освіті

1. Діти повинні починати навчання тією мовою, якою вони володіють, щоб краще розуміти, чому їх навчають. 
2. Діти потрібно навчити мові їх національності та державним мовам УРСР та СРСР.
   

Тобто, наприклад, українські діти починають вчитися українською, далі їм дають російську другою. Росіянизовані українці починають вчитись російською, далі їм дають українську. Росіянизовані євреї починають вчитись російською, далі — ідиш, далі — українська.

Щодо національних автономій

1. В місцях компактного проживання народів створюються національні автономії, навіть щонайменшого рівня — аж до окремих сільрад (наводиться приклад шведської сільради на Херсонщині та негритянської сільради в Абхазії) 
2. Ці автономії можуть включати в себе інші національні автономії 
3. Всі нації, включно з титульною, — рівноправні.
   

З цього виходить, що, наприклад, польській район може мати українську сільраду, мешканці якої повинні мати такі самі права, як мешканці польської сільради в українському. Хоча титульна нація в УРСР — українці. Також були створені національні російські райони, хоча російська мова — державна в СРСР.

За великим рахунком, принципи розроблені тоді виглядають розумними і зараз, через майже сто років. На жаль, в реальній історії всі ці напрочуд демократичні ініціативи хоча й почали втілюватись, але були дуже швидко згорнуті. Скрипник скінчив життя самогубством, його політика була названа «націоналістичним збоченням», його послідовники — репресовані, національні райони — розформовані, а їх населення часом ще й депортоване.