Думки з приводу шароварної культури

Читаю тут журнал "Зоря" (Львів, 1894 рік), Микола Лисенко під псевдо «Боян» надрукував там статтю «Народні музичні струменти на Вкраїнї». Запримітив фразу:

Я не беру до розваги скрипки, те-ж струнного, досить розповсюдненого між народом струмента, бо він є загально людський, сьвітовий струмент.

Що ми маємо? На кінець XIX-го століття загальносвітовий «струмент» скрипка поширена в народі (навіть не в операх-салонах, бо зрозуміло, що з цим тоді в нас були напряги).

Прийшов совок... В братів наших менших, окрім балалайки і тюркської домри нічого немає, тож і хохлам загальносвітового «нє положено». Ось вам бандура (насправді, неавтентична, але кого їбе), ось вам кобза (насправді, мутант домри і гитари), ось вам шаровари — співайте і гопака пляшитє. За сімдесят років такого знущання люди й забули, що були колись Европою. Шаровари — наше все.

До речі, в кінці номеру — стаття «Нарис сучасного вчення про бактериї». Розповідається, наприклад, про те, від яких хімікалієв в якій концентраці вони дохнуть. Через 30 років «Тєхніка маладьожи» буде розповідати тому ж самому народові (ну добре, не зовсім тому — східнякам) повільно і по десять разів, як для дебілів, що руки потрібно мити, а станок змащувати і берегти. Змащувати — станок. Руки — мити. Бо воно ламається. І захворіти можна. Тому мийте і змащуйте. Не забувайте: мийте і змащуйте.

ДКР та уроки історії

Прочитав тут нарис з історії ДКР (Донецько-Криворозької Республіки).

Донецькі і криворозькі більшовікі, які створили ДКР, були етнічними росіянами і зрусифікованими українцями. Тож не дивно, що вони нічого не хотіли чути ні про яку Україну і збиралися приєднатися напряму до Росії.

Але в Леніна були на них інші плани. По-перше, його цікавили всі українські землі, не лише Донбас, а виокремлення русифікованих південних міст підривало б позиції більшовиків в цілій Україні. По-друге, більшовицьке керівництво (а поборниками пізнішої політики коренізації були і Ленін, і Сталін) збиралося робити Світову революцію і великодержавний шовінізм якихось там провінціалів з Донбасу в них співчуття не викликав.

Тож під примусом Центру 3-й З'їзд рад Донецького і Криворозького басейну в окупованому російськими більшовиками Харкові оголосили Всеукраїнським з'їздом рад і всупереч бажанням донецьких більшовиків проголосили на ньому створення Української Народної Республіки Рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів.

Згодом було укладено Брестський мир. Донецьки більшовики намагалися чинити опір німцям та УНР, які вважали територію Донбасу своєю, але не підтримані російськими зазнали поразки і вимушені були евакуюватися в Царіцин.

Згодом ДКР була ліквідована. В вікіпедії підсумок її існуванню ставить цитата Сталіна: «Ніякого Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинуть займатися дурницями».

Який можна зробити висновок? — Історія повторюється у вигляді фарсу. Як російські більшовики поюзали донецьких в 1918-му році, так само і сучасні рашисти поюзали донецьких руськомирівців в 2014-му, щоб, за словами Гіркіна, спочатку відволікти увагу Київа від Криму, а далі здати Донбас назад Україні, як чемодан без ручки, з яким ми б з великим гемороєм носилися.

На жаль, в Донецьку завжди було не дуже добре з викладанням історії України, а центральна влада замість українізації Донбасу і Криму використовувала донецьких для боротьби з дніпропетровськими і опесередковано сприяла перетворенню цих територій на «заповідник гоблинів». Більш того, навіть після всіх подій останніх двох років ця політика — союз з донецькими проти дніпропетровських — продовжується. Здається, історію не вчать не тільки в Донецьку.

«Всім було погано...»

Третій пост за мотивами Тері Мартина з його Імперією національного вирівнювання (на жаль, другого немає, опублікований у Фейсбуці він був видалений і загубився в тінях цукерберговської інформаційної тиранії; перший — тут)

Виявляється, десь в 50-х Гарвард провів соціологічне опитування кількасот імігрантів з Радянського Союзу. Серед іншого в них питали й їхнє враження від національної політики. Це були здебільшого прості люди, не партійні керівники, про яких було в попередньому посту.

Більшість людей зазначила, що всі нації в СРСР були рівними, що за націоналізм і шовінізм — на їх думку — можна було сісти. Люди переказували історії про те, як хтось когось назвав «жидом» і сів, про вчительку, яка процитувала «незваный гость хуже татарина» і також мала неабиякий з того клопіт. Люди зазначали, що хоча Конституція Союзу була фікція, але національна її частина виконувалась.

Далі їх питали, що вони думають з приводу панівного положення російської нації. Більшість зазначала, що пригноблювали всіх однаково вне залежності від етнічної належності, та й в Політбюро був повний інтернаціонал.

Отут я хочу зупинитись. Цей аргумент, про «всім було однаково погано» занадто сильно просяк масову свідомість (як бачимо, щонайменше з 50-х) і все ніяк звідти не вивітриться. Як ми бачили раніше, коренізація радянським керівництвом проводилася перш за все для того, щоб інородці не сприймали Радянський Союз як другу Російську Імперію, російській народ — як народ пригноблювач, колонізатор, а російську владу — як чужоземну. І, як бачимо, — своєї мети більшовики досягли, бо минуло вже 90 років з початку коренізації, а міт про «всім було однаково» досі зберігається в масовій свідомості.

Чому я називаю це мітом? Адже дійсно Союз гнобив усіх?

Почнемо з простих фактів.

Цифри говорять, що гнобили, може, й усіх, а винищували — вже ні. Українці втратили кілька мільйонів внаслідок Голодомору. В той самий час казаки (казахи) втратили кілька мільйонів — половину своєї чисельності(!) — в тіж роки в наслідок колективізації і конфіскації худоби — кочового хлібу. Відомо кілька десятків депортацій за національною ознакою. Відоме явище проголошення «ворожіх національностей». Відомі спеціальні «національні» операції. Не-росіяни в межах РСФРР (серед них і кілька мільйонів українців) і діяспорні національності (євреї, німці, поляки, болгари та інші) були приречені на асиміляцію.

Взагалі, навіть в «інтернаціональних» операціях національні меншини переслідувались сильніше ніж титульна нація. Наприклад, приблизно чверть заарештованих згідно наказу НКВС 00447 («колишні куркулі, злочинці та інші радянськи елементи» — тобто, це інтернаціональна операція) припадала на діяспорні меншини, в той час як вони складали 1.7% загального населення

З іншого боку, національні операції часто були більш жорстокими, ніж інтернаціональні. З-поміж заарештованих взагалі в 1937-38 страчено 19%, серед заарештованих за наказом 00447 — 49,3%, серед заарештованих у рамках «національних операцій» — 73,7%. Для деяких національностей (перш за все — розвинутих західних: поляків, латишів, литовців) цей відсоток був ще більшим.

Тепер розглянемо причини такої жорстокості до національних меншин. Тері Мартин наводить їх досить багато. Тут і ремство росіян. І розчарування в принципі П'ємонту (спочатку вважалось що національне будівництво в СРСР буде заоохочувати до міграції в нього, міжкордонні зв'язки будуть підривати сусідні капіталістичні держави, перш за все Польщу, Фінляндію; з часом, з початком колективізації, виявилося, що в СРСР таке класне життя, що міжкордонні зв'язки підривають перш за все сам СРСР), і рецедиви націоналізму та інші.

Але головною причиною стало те, що саме національні окраїни чинили найбільший опір «соціалістичному наступу» і колективізації аж до повстань. Прискорене будівництво радянської деспотії швидко показало, що саме росіяни в Радянському Союзі є опорою деспотичного режиму, а інші, більш волелюбні народи, є його супротивниками. Внаслідок цього і відбувся розворот від політики національного будівництва, до жорстоких репресій за національною ознакою, а національну культуру замінили декораціями з пап'є-маше — східним халатом та українськими шароварами.

Висновок

Незважаючи на поширену думку, що, мовляв, «погано було усім», джерелом і опорою деспотичного людожерского режиму в Радянському Союзі був саме російський народ. В цих словах немає расізму, кінець кінцем генетично південні росіяни — це майже українці, центральні — майже білоруси, північні — щось середнє між мордвою та фінами. Справа в вихованні і історичній пам'яті. Просто росіян століттями виховують в традиціях патерналізму, розповідають їм про «сильну руку», про «батька», про «велику державу». Вони згодні жити в дикатурі і не мають нічого проти, щоб поширити її на сусідів. Згадайте слова Дудаєва: «Ваша великорусская мечта — сидя по горло в дерьме, затащить туда всех остальных. Это и есть Русизм».

Тож доки в Росії не відбудеться свій Нюрнберг, не буде офіційно засуджено великодержавний шовінізм, росіяни представлятимуть смертельну небезпеку для всіх сусідніх народів. Ніякі слова про «братерство», про «спільне історичне минуле», про «велику культуру», про «Толстого» не повинні вводити нас в оману.

З.І.: Риторичне питання. А хтось з тих, хто називав націоналістів параноїками і розповідав про те, що не важливо, якою мовою любити Україну, про двомовність, про двокультурність, про братській народ і все таке, взагалі-то збирається вибачатись перед людьми, перед країною, перед загиблими? Наші колишні міністри оборони з їх тупою доктриною де «немає ворогів»? Наші політики з їх концепцією «нейтральної держави»? Кінець кінцем наш народ, який просрав вступ до НАТО щоб, мовляв, «наші хлопці не гинули»?

Імперія національного вирівнювання

Читаю тут суперкруту книжку: Тері Мартин «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939)» про коренізацію та її згортання в міжвоєнному СРСР.

Дуже докладне і гарно написане дослідження. Ще не дочитав, але вже встановив для себе купу нових фактів, які раніше не знав. Наприклад:

I. В вітчизняній історіографії та «народній історичній пам'яті» поширена думка, що, мовляв, ленінська національна політика — це коренізація, а поганий Сталін коли закріпився у владі і винищив опозицію, показав своє справжнє обличчя — згорнув НЕП і почав репресувати національну інтелігенцію.

Я х.з. звідки воно взялося, підозрюю, що від наших вєрнаподданічєскіх дисидентів, які в свій час залишившись в координатах розвитого соціалізму намагалися боротися з російськім шовінізмом закликаючи до повернення до ленінської національної політики. Я їх можу зрозуміти, але настав час залишити ці уявлення там де їм місце — в історії дисидентського руху.

Виявляється ж, що протягом 20-х років і Ленін, і Сталін провадили одну й ту й саму національну політику. Вже після смерті Леніна Сталін неодноразово втручався в хід коренізації і підтримував націонал-комуністів в їх суперечках з російськими шовіністами, вказуючи на небезпеку поширення шовінізму, як первопричини захисного націоналізму.

II. Багато хто вважає, що, мовляв, навіщо ми, українці, воювали за свободу, скільки крові пролили, а програли, краще б сиділи по хатах, ціліше були б. Патріоти ж відповідають — емоційно — що не воювали б — і нас не було б. Емоції, емоціями, але в книзі знайшов підтвердження важливості боротьби за незалежність в 1917-21 роках.

Проводячи коренізацію, комуністична партійна верхівка серед іншого регулярно посилалася на «жорстку навучку 1919 року», коли українське село на чолі з Петлюрою повстало проти російського міста і вигнало більшовиків з України. І це був головний аргумент за коренізацію — народ повинен сприймати радянську владу, як свою, інакше замість класової боротьби (пролетарії всіх країн і все таке) маси ввійдуть в союзи за національною ознакою (типу один народ один райх) проти радянської влади, як влади російського народу, народу-колонізатора, поневолювача.

Тож боротьба УНР за незалежність стала причиню зваженої національної політики комуністів в 20-х, яка пригальмувала процеси русифікації щонайменше на одно покоління.

Фактично, українці купили своєю кров'ю трохи свободи і собі, і іншим націям СРСР.

III. Виявляється процеси коренізації йшли в Білорусі не менш активно ніж в Україні. Але якщо в нас Процес Спілки Визволення України зачепив перш за все національну інтелігенцію (а не партію) і партія продовжувала наголошувати, що головна загроза в національній політиці — це великоросійський шовінізм (хоча сиділи й українці, а не росіяни), а також запевняла, що Процес СВУ — це не атака на коренізацію, то в Білорусі на аналогічному процесі репресували і партійну верхівку (до речі, по справі СВБ проходило 90 осіб, СВУ — 45). Це призвело до різкої зміни курсу тими, хто залишився. Тож процеси, що відбуваються зараз в Білорусі є прямими наслідками подій 20-30-х років.

До речі, репресії в БСРС почалися з подачі українця Затонського, того, що встиг нагадити також і нам: замінив Скрипника і ініціював русифікацію правописа.

IV. Голодомор як геноцид (тобто, голод за етнічною ознакою). Книга багато чого прояснила в цьому питанні для мене. Голод дійсно почався, як голод в хлібозаготівельних регіонах, вне залежності від етнічності їх населення. Але реакція на нього була різна в різних регіонах. Винними за зрив заготівель хліба оголосили націоналістів та контру і відповіли на початок голоду репресіями, блокадою вимираючих сіл. Тому й такі втрати серед українців, звідти і згортання коренізації. Тобто, якщо Голодомор і не був запланований, як геноцид за етнічною ознакою, згідно самих же комуністів він таким став в процесі.

Засади мовної політика за Скрипником

Почав читати у відпустці «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» — збірку документів, опубліковану Києво-Могилянкою.

Не художня література, не легке чтиво, але деякі речі досить цікаві.

Одна з них — виступ Скрипника на якійсь там культурно-освітній конференції, де він проголошує засади мовної політика в освіті в УРСР часів коренізації.

Основних принципів небагато.

Щодо мови в освіті

1. Діти повинні починати навчання тією мовою, якою вони володіють, щоб краще розуміти, чому їх навчають. 
2. Діти потрібно навчити мові їх національності та державним мовам УРСР та СРСР.
   

Тобто, наприклад, українські діти починають вчитися українською, далі їм дають російську другою. Росіянизовані українці починають вчитись російською, далі їм дають українську. Росіянизовані євреї починають вчитись російською, далі — ідиш, далі — українська.

Щодо національних автономій

1. В місцях компактного проживання народів створюються національні автономії, навіть щонайменшого рівня — аж до окремих сільрад (наводиться приклад шведської сільради на Херсонщині та негритянської сільради в Абхазії) 
2. Ці автономії можуть включати в себе інші національні автономії 
3. Всі нації, включно з титульною, — рівноправні.
   

З цього виходить, що, наприклад, польській район може мати українську сільраду, мешканці якої повинні мати такі самі права, як мешканці польської сільради в українському. Хоча титульна нація в УРСР — українці. Також були створені національні російські райони, хоча російська мова — державна в СРСР.

За великим рахунком, принципи розроблені тоді виглядають розумними і зараз, через майже сто років. На жаль, в реальній історії всі ці напрочуд демократичні ініціативи хоча й почали втілюватись, але були дуже швидко згорнуті. Скрипник скінчив життя самогубством, його політика була названа «націоналістичним збоченням», його послідовники — репресовані, національні райони — розформовані, а їх населення часом ще й депортоване.

Історія однієї книги, яка потрохи переходить в політичний памфлет

Почав читати «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» Стефана (Степана) Таранушенка видавництва Савчука. Майже дев'ятсот сторінок формату A4, сотні креслень та ілюстрацій. Але цікавий не тільки вміст книги, а також її історія.

Таранушенко закінчив історико-філологічний факультет Харківського Університету в 1916 році. Ще студентом він зацікавився дерев'яною народною архітектурою і в літні вакації 1913-15 років почав займатись вимірюванням дерев'яних церков Харьківщини. Війна та повоєнне лихоліття перервали його роботу, але дала час підготуватись до великого систематичного дослідженння дерев'яних церков всього Лівобережжя в 1927-32 роках.

Ця робота була нагло прервана: в 1933 році Стефана Андрійовича було заарештовано. На щастя, він отримав «лише» п'ять років і вцілів. В 1939 навіть зміг навідатись до Харкова, але постійно перебувати в Україні йому було заборонено аж до 1953 року. Був реабілітований 1958.

Доки Таранушенка не було в Києві, його архів зберігався у його друга, архітектора Жукова. В 1939 Жукова було вбито бандитами. Архів виявився «нічийним», частина матеріалів розійшлася по різним установам, частина зникла. Ще одного удару завдала війна: знов частина архіву була знищена або розпорошена.

В 1953 році Таранушенко вже в Києві починає обробляти результати своїх довоєнних досліджень. З кінця 1950-х, вже реабілітований, навіть потрохи публікується.

В 1970-му було підписано договір з видавництвом «Будівельник» на публікацію головної праці всього життя — «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України». Книга вийшла тільки в 1976-му — в рік смерті автора, значно скороченою та перекрученою. Вона схудла в два рази: була вилучена занадто палка передмова автора (рецезенти радили для такої «слизкої» теми як сакральна архітектура віддати передмову на написання якомусь «професійному» атеїсту), значна частина авторської аналітики та дві третини описаних об'єктів.

В 2012 році вийшло аматорське видання від Харківського приватного музею міської садиби з купою принципових помилок (переплутані чи невірно надані ілюстрації, пропущені схеми тощо).

І нарешті в 2014 році, через сто років після того, як Таранушенко почав свої дослідження, у Савчука накладом всього в 150 примірників виходить вся монографія в авторській редакції з сучасними додатками і передмовами, оформлена і редагована професіоналами.

Таранушенко — не єдиний, хто цікавився народною дерев'яною архітектурою Лівобережжя. В передмові до книги наведені ще декілька прізвищ:

• Федор (Теодор) Ернст — заарештований в 1933, розстріляний в 1942 
• Микола Таранушенко — заарештований в 1934, розстріляний в 1938 
• Данило Щербаківський — на відміну від брату не поїхав в еміграцію і зрештою покінчив з собою в 1927 
• Дмитро Дяченко — заарештований в 1941, загинув в тюрмі в 1942.
  

На кінець 19-го — початок 20-го сторіччя на Лівобережжі було кілька тисяч церков. Значна частина з них була дерев'яними. Безпосередньо Таранушенко провів вимірювання 75 церков, а всього в книзі їх наводиться 181. Більша частина з них не вціліла: з описаних у книзі наразі залишилось лише 16. Зник — був свідомо знищений — цілий пласт нашої культури.

Мандруючи Лівобережжям часто відчуваєш себе в «історичній пустелі» — чого ніколи немає в Галичині. В таких місцях живе і виховується народ без історії. Совками люди стаюсть не тому, що мріють про ковбасу по 2.20 — не має підстав вважати, що у Львові менше люблять ковбасу, ніж в Харкові, — а тому, що не мають, не бачать місцевого коріння. Вся ідентичність, що об'єднує людей на Сході — спільна, нав'язана телевізором, по якому «Гаваріт Масква». «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Першотравневе чи Дніпродзержинськ? — Яка різниця, якщо всюду одні й ті самі сталінкі, хрущовки, брєжнєвкі та «абщєпанятний язик». А як немає різниці між Першотравневим та Дніпродзержинськом, то немає її і між Першотравневим та Ростовом, Харковом та Білгородом, Одесою та Новоросійськом.

Саме тому в радянські часи, починаючи з кінця 20-х і зараз Росія методично займається нищенням української культури і нав'язуванням своєї, «общєрускомірской». Це не просто якась там культура, як мода, — сьогодні рок, завтра — диско. Це — ментальний якір, що прив'язує людей або до проекту Україна, або до проекту Росія. І росіяни, на жаль, на відміну від українців, це дуже добре розуміють.

Книга Таранушенка вийшла у серії Слобожанський Світ. В цю серію також входять друга редакція «Музичних інструментів українського народу» Гната Хоткевича, що пролежала в архіві з 1930-х, «Українськи записи» етнографа Мартиновича та інші книги. Цей Світ — світ української Слобожанщини, світ дерев'яних церков, українського барокко, кобзарів, який зараз ми можемо побачити тільки в книжках..

Ви щось там напишете, а мені потім відповідати

Нариси з історії радянської науки

Старші колеги розповідали, що довголітній директор інституту [ НДІ теорії, історії і перспективних проблем радянської архітектури в Києві ] сталініст Григорій Головко своїм підлеглим... категорично забороняв публікувати результати досліджень: «Ви щось там напишете, а мені потім відповідати».

З передмови до сучасного видання монографії Стефана Таранушенка «Дерев'яна монументальна архітектура Лівобережної України»

Демократія по-радянські

В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!» Тільки не грає гармошка і не працює буфет з пивом, як під час виборів.

Всеволод Нестайко, «Тореадори з Васюківки». У цікавий спосіб забезпечували в СРСР явку на виборах.

Список радянських масових депортацій

З приводу порівняння злочинів «тисячолітнього» рейху та СРСР.

Список масових депортацій за етнічною/конфесійною/соціяльною/громадянською ознакою зі статті У истоков советской депортационной политики: выселения белых казаков и крупных землевладельцев (1918-1925)

Повний чи ні — не знаю, але список вражає: 53 депортаційні кампанії, біля 130 операцій:

• Депортації козаків з Притирічя (1920);
• Депортації куркулів-козаків з Семиріччя (1921);
• Депортація гуманітаріїв («Філософські пароплави», 1922);
• Депортація колишніх поміщиків і землевласників (1924-1925);
• Зачищення західних кордонів: фіни і поляки (1929-1930);
• Зачищення східних кордонів: корейці (1930-1931);
• Куркульські заслання (1930-1936);
• Переселення на будови комунізму (1932);
• Голодне відкочування казахів (1933);
• Зачищення західних кордонів: поляки і німці (1935-1936);
• Зачищення південних кордонів: курди по всьому периметру (1937);
• Зачищення східних кордонів: тотальна депортація корейців та ін. (1937);
• Зачищення південних кордонів: іноземнопіддані євреї та іранці (1938);
• Радянизація і зачищення нових західних кордонів: колишні польські та інші іноземні громадяни (1940);
• Зачищення північних кордонів: Мурманська область (1940);
• Радянизація і зачищення північно-західних і південно-західних кордонів: балтійські країни, Західна Україна, Західна Білорусь, Молдова (1941);
• Превентивні депортації з областей РРФСР, оголошених на військовому положенні (1941);
• Превентивні депортації радянських німців і фінів (1941-1942);
• Депортації «трудармійців» (1942-1943);
• Депортації при відступі: з Криму та Північного Кавказу (весна-літо 1942);
• Тотальная депортація карачаївців (08-11.1943);
• Тотальна депортація калмиків (12.1943-06.1944);
• Тотальна депортація чеченців та інгушів (02-03.1944);
• Тотальна депортація балкарців (03-05.1944);
• "Очищення" Тбілісі: внутрішньо-грузинська депортація "дармоїдів" з числа курдів і азербайджанців (25.03.1944);
• Депортація оунівців і членів їх сімей (1944-1948);
• Тотальна депортація кримських татар та ін. народів Криму (05-07.1944);
• Зворотні депортації поляків в Європейську частину СРСР (05-09.1944);
• Депортація населення з прифронтової смуги (06.1944);
• Депортації колаборантів і членів з сімей (06.1944-01.1945);
• "Покарані конфесії": депортації "Істинно-православні християни" (07.1944);
• Тотальні депортації турків-месхетинців, а також курдів, хемшинів, лазів та ін. з Південної Грузії (11.1944);
• Примусова репатріація різних контингентів (1944-1946);
• Інтернування і депортація цивільного німецького населення з окупованих країн Європи (1944-1945, 1947);
• Депортація репатрійованих фінів з Ленінграда і Ленінградської області (02-03.1948);
• Вторинна депортація контингентів, раніше депортованих з Європейської частини СРСР в Сибір і Казахстан (03.1948);
• Депортація «бандитів і бандпособників з куркулів» з Литви (22.05.1948);
• Депортація греків і вірмен-«дашнаків» з Чорноморського узбережжя (06.1948);
• Депортація «дармоїдів-указників» (06.1948);
• Депортація курдів із загону М.Барзані з Азербайджану (08.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Ізмаїльської обл. (10.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Прибалтики (29.01.1949);
• Депортація вірмен-«дашнаків», турків і греків з турецьким, грецьким і радянським громадянством або без громадянства з Чорноморського узбережжя і з Закавказзя (05-06.1949);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Молдови (06-07.1949);
• Депортація куркулів і звинувачених у бандитизмі з Псковської області (01.1950);
• Депортація іранців без громадянства СРСР з Грузії (03.1950);
• Депортація колишніх басмачів з Таджикистану (08.1950);
• Депортація «андерсовців» та членів їх сімей (не раніше 02.1951);
• "Покарані конфесії": депортація послідовників секти «Свідки Єгови» з Молдови (04.1951);
• Депортація куркулів з районів, анексованих у 1939-1940 рр. (10-12.1951);
• Депортація «антирадянських елементів» (греків) з Грузії (12.1951);
• Депортація куркулів із Західної Білорусі (03-05.1952);
• «Покарані конфесії»: депортація «інокентівців» і адвентистів-реформаторів (03.1952).

Американський супермаркет як найдієвіша зброя проти комунізму

Прочитав статтю про те, як відвідини американського супермаркета в свій час надломили Єльцина:

Уже в самолете (а мы направлялись к Андреасу в Майами) Борис Николаевич надолго отрешился. Он сидел, зажав голову ладонями, и на лице его явственно проглядывала борьба чувств. Не зря ведь говорят, что некоторые слабонервные люди после возвращения из цивилизованной заграницы впадают в глубокую депрессию. Ибо происходит неразрешимый психологический конфликт между тем, как человек жил всю свою жизнь, и тем, как бы он мог жить, если бы родился на других широтах.

Когда Ельцин немного пришёл в себя, он дал волю чувствам: «До чего довели наш бедный народ, — сокрушался он. — Всю жизнь рассказывали сказки, всю жизнь чего-то изобретали. А ведь в мире всё уже изобретено, так нет же — не для людей, видно, это».

І згадав такого собі Віктора Біленка, колишнього радянського пілота, який а своєму МіГ-25 втік в 1976 році з комуністичного раю й отримав політпритулок в штатах:

Мое первое посещение супермаркета происходило под присмотром людей из ЦРУ, и я думал, что это была инсценировка. Я не верил в то, что этот магазин может быть настоящим. Мне казалось, что раз я необычный гость, то они могли меня разыграть. Ведь это было такое красивое просторное здание с невероятным количеством товаров и без очередей. В России все привыкли к длинным очередям. Впоследствии, когда я понял, что супермаркет настоящий, я получал удовольствие от знакомства с новыми продуктами. В России того времени, впрочем, и в нынешней — трудно найти хорошие консервы. Поэтому я ежедневно покупал самые разные консервированные продукты. Однажды я приобрёл баночку с надписью «Обед» и поджарил её содержимое с картошкой, луком и чесноком — получилось вкусно. Наутро приятели сказали мне, что я съел куриные консервы для кошек. Но они были вкусными! Они были лучше тех консервов для людей, которые и сегодня делают в России!

Пам'ятки містобудування й архітектури

Карта побудована на матеріялах багатотомного радянського довідника «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», 1983-86. Не важко побачити яка частина країни якнайдовше була під австріяками чи поляками, а яка — під росіянами. Знайшов тут.

Як комуністи знищували наших предків

Як комуністи знищували наших предків: непомірні податки й здирництва, примусова праця, конфіскації харчів, розпродаж майна, висилки на Сибір, тюрми. За посиланням — Щоденник жителя села Леб'яжого Печенізького (нині Чугуївського) району Харківської області Н. М. Білоуса, 1889 року народження, Архів СБУ, Харків, справа № 027409 — скани та текст. Також про Щоденник можна прочитати на Історичній Правді.

Про брехливість радянської історіографії

Невелика нотатка про брехливість радянської історіографії

Пам'ятаю в підручнику з Історії СРСР за 6-й, здається, чи 8-й клас цитувався невеликий уривок з Ахмеда ібн-Фадлана. Мусульманин Ахмед спостерігав поховальний обряд поганців-русів (спалення померлого в ладді) й запитав, навіщо це робиться? Йому відповіли вдусі: араби — дурні, ховають померлих гнити в землі, а руси — розумні, одразу відправляють своїх на небо. Загальний смисл цитати й супроводу — «наші» кмітливі предки (насправді: варяги) втирали носа якимось-там сраним арабам ще на світанку Русі. На цьому цитування ібн-Фадлана в радянському підручнику, на жаль, закінчувалося, а дарма.

Сьогодні я прочитав нарешті відносно повний опис поховального обряду русів Ахмедом. Крім очікуваних епізодів, п'янки й спалення дружини/родички померлого разом із ним, дуже вразив епізод із зляганням приреченої дівчини із родичами покійного по черзі, причому останні злягання — за присутності самого померлого, який пролежав перед цим десять діб під землею й був витягнений спеціяльно для обряда.

Дуже шкода, що такі описи не потрапляють у шкільні підручники.

Росія-СРСР — спонсор світового тероризму

Те, що СРСР-Росія фінансує терористів й штучно шатає ситуацію на Близькому Сході, щоб підняти ціни на нафту, було зрозуміло давно. Але завжди корисно мати офіційні документи.

З листа Андропова (тоді председатель КДБ) Брежнєву, 1974 рік:

«Комитет госбезопасности с 1960 года поддерживает делово-конспиративный контакт с членом Политбюро Народного фронта освобождения Палестины (НФОП), руководителем отдела внешних операций НФОП Вадиа Хаддад.

<...>

перспективную программу диверсионно-террористической деятельности НФОП

<...>

— продолжение особыми средствами «нефтяной войны» арабских стран против империалистических сил, поддерживающих Израиль;

— осуществление акций против американского и израильского персонала в третьих странах в целях получения достоверной информации о планах и намерениях США и Израиля;

— проведение диверсионно-террористической деятельности на территории Израиля;

— организация диверсионных акций против алмазного треста

<...>

В соответствии с этим, в настоящее время НФОП ведет подготовку ряда специальных операций, в том числе нанесение ударов по крупным нефтехранилищам в различных районах мира (Саудовская Аравия, Персидский залив, Гонконг и др.), уничтожение танкеров и супертанкеров, акции против американских и израильских представителей в Иране, Греции, Эфиопии, Кении, налеты на здание Алмазного центра в Тель-Авиве и др.»

Скан можна подивитись нижче. Знайшов я його за посиланням https://web.archive.org/web/20080708211847/http://www.2nt1.com/archive/pdfs/terr-wd/plo75a.pdf, яке було наведене в книзі Егора Гайдара «Гибель империи. Уроки для современной России» (дуже раджу), також його можна знайти в Радянському Архіві Буковського http://bukovsky-archives.net/pdfs/terr-wd/plo75a.pdf — між іншим, також раджу

Joe is a prisoner of the Politburo

Все ж таки на Заході ніколи не бракувало корисних ідіотів (надто серед американських демократів та всіляких лівих):

«I went to Potsdam in 1945 with that in view, I went there with the kindliest feelings in the world toward Russia, and we made certain agreements, specific agreements. I got very well acquainted with Joe Stalin, and I like old Joe! He is a decent fellow. But Joe is a prisoner of the Politburo. He can't do what he wants to. He makes agreements, and if he could he would keep them; but the people who run the government are very specific in saying that he can't keep them»

Rear Platform and Other Informal Remarks in Oregon (11 Jun 1948)

(Президент-демократ Трумен розповідає, що старий Джо Сталін чесний нормальний мужик, але вимушений рахуватися зі своїм Політбюро й тому порушує міжнародні угоди. Коротше, займається тим, чим зазвичай займаються в зовнішній політиці всі президенти-демократи — із важливими виключеннями, Клінтоном та Кеннеді — зливають всі досягнення попередників-республіканців)