Нариси середньовічного життя в ранньомодерній Україні

Нариси середньовічного (насправді — модерного, але якось не відчувається) життя (з книжки Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століть»).

У вересні 1634 року війт міста Остер Нестор Зополь зібрав раду, щоб обговорити відрядження посольства до короля. В цей час до будинку, де засідала рада, нагодилася така собі Семенова, яка мала недобру славу відьми. Її появу розцінили як поганий знак, спробу зірвати важливу справу. Щоб поправити ситуацію, постановили тут-таки спалити Семенову, не звертаючись до суду, як того сама «відьма» вимагала, бо серед присутніх був війт, який дав згоду на негайну розправу. Охочі вже почали зносити хмиз і солому. Жінку, мабуть, справді спалили б, якби не втрутився Жмайло Дзевицький, який нагадав усім, що вона козацька вдова. Семенову нехотя відпустили, але тільки після того, як вона так само без ентузіазму присягнула, що вона не відьма і нікого не чарувала.

Суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу

Читаю тут Андрія Портнова, «Історії для домашнього вжитку: Есеї про польсько-російсько-український трикутник пам'яті». Зустрів несподівано злободенне:

Як і в чеському випадку, спроби притягнути до відповідальності керівників партії та силових структур [в Польщі] зазнали фіяска. Процес над генералом Чеславом Кішчаком, міністром внутрішніх справ ПНР, за обвинуваченням у наказі стріляти по шахтарях-страйківниках (тоді загинуло дев'ять осіб) завершився виправдальним вироком на тій підставі, що суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу.

Ото кого вб'ють друзі Віти [Заверюхи], та їм подібні, кому вже не жаль навіть себе, ото й буде все наше правосуддя.

Середньовічна Європа та Азія

Нариси з середньовічного життя Європи та Азії.

Читаю «Музичні інструменти українського народу» Хоткевича. Наводяться перші згадки колесної ліри в наших сусідів. Європейців:

Дружина короля Казиміра Великого (XIV ст.) Альдона дуже любила музику й де б вона не йшла — перед нею грала оркестра з інструментів, які в ориґінальнім тексті називаються «sambucis, tympanis, fialis» — остання назва могла означати і ліру.

і Азіятів:

Першу згадку о тім інструменті зустрічаємо за Івана IV, коли то архієпископу Пімену зв'язали ноги, посадивши на коня, а на шию понадівали інструменти скоморохів, між іншим і ліру.

Список радянських масових депортацій

З приводу порівняння злочинів «тисячолітнього» рейху та СРСР.

Список масових депортацій за етнічною/конфесійною/соціяльною/громадянською ознакою зі статті У истоков советской депортационной политики: выселения белых казаков и крупных землевладельцев (1918-1925)

Повний чи ні — не знаю, але список вражає: 53 депортаційні кампанії, біля 130 операцій:

• Депортації козаків з Притирічя (1920);
• Депортації куркулів-козаків з Семиріччя (1921);
• Депортація гуманітаріїв («Філософські пароплави», 1922);
• Депортація колишніх поміщиків і землевласників (1924-1925);
• Зачищення західних кордонів: фіни і поляки (1929-1930);
• Зачищення східних кордонів: корейці (1930-1931);
• Куркульські заслання (1930-1936);
• Переселення на будови комунізму (1932);
• Голодне відкочування казахів (1933);
• Зачищення західних кордонів: поляки і німці (1935-1936);
• Зачищення південних кордонів: курди по всьому периметру (1937);
• Зачищення східних кордонів: тотальна депортація корейців та ін. (1937);
• Зачищення південних кордонів: іноземнопіддані євреї та іранці (1938);
• Радянизація і зачищення нових західних кордонів: колишні польські та інші іноземні громадяни (1940);
• Зачищення північних кордонів: Мурманська область (1940);
• Радянизація і зачищення північно-західних і південно-західних кордонів: балтійські країни, Західна Україна, Західна Білорусь, Молдова (1941);
• Превентивні депортації з областей РРФСР, оголошених на військовому положенні (1941);
• Превентивні депортації радянських німців і фінів (1941-1942);
• Депортації «трудармійців» (1942-1943);
• Депортації при відступі: з Криму та Північного Кавказу (весна-літо 1942);
• Тотальная депортація карачаївців (08-11.1943);
• Тотальна депортація калмиків (12.1943-06.1944);
• Тотальна депортація чеченців та інгушів (02-03.1944);
• Тотальна депортація балкарців (03-05.1944);
• "Очищення" Тбілісі: внутрішньо-грузинська депортація "дармоїдів" з числа курдів і азербайджанців (25.03.1944);
• Депортація оунівців і членів їх сімей (1944-1948);
• Тотальна депортація кримських татар та ін. народів Криму (05-07.1944);
• Зворотні депортації поляків в Європейську частину СРСР (05-09.1944);
• Депортація населення з прифронтової смуги (06.1944);
• Депортації колаборантів і членів з сімей (06.1944-01.1945);
• "Покарані конфесії": депортації "Істинно-православні християни" (07.1944);
• Тотальні депортації турків-месхетинців, а також курдів, хемшинів, лазів та ін. з Південної Грузії (11.1944);
• Примусова репатріація різних контингентів (1944-1946);
• Інтернування і депортація цивільного німецького населення з окупованих країн Європи (1944-1945, 1947);
• Депортація репатрійованих фінів з Ленінграда і Ленінградської області (02-03.1948);
• Вторинна депортація контингентів, раніше депортованих з Європейської частини СРСР в Сибір і Казахстан (03.1948);
• Депортація «бандитів і бандпособників з куркулів» з Литви (22.05.1948);
• Депортація греків і вірмен-«дашнаків» з Чорноморського узбережжя (06.1948);
• Депортація «дармоїдів-указників» (06.1948);
• Депортація курдів із загону М.Барзані з Азербайджану (08.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Ізмаїльської обл. (10.1948);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Прибалтики (29.01.1949);
• Депортація вірмен-«дашнаків», турків і греків з турецьким, грецьким і радянським громадянством або без громадянства з Чорноморського узбережжя і з Закавказзя (05-06.1949);
• Депортація «бандитів і бандпосіпак з куркулів» з Молдови (06-07.1949);
• Депортація куркулів і звинувачених у бандитизмі з Псковської області (01.1950);
• Депортація іранців без громадянства СРСР з Грузії (03.1950);
• Депортація колишніх басмачів з Таджикистану (08.1950);
• Депортація «андерсовців» та членів їх сімей (не раніше 02.1951);
• "Покарані конфесії": депортація послідовників секти «Свідки Єгови» з Молдови (04.1951);
• Депортація куркулів з районів, анексованих у 1939-1940 рр. (10-12.1951);
• Депортація «антирадянських елементів» (греків) з Грузії (12.1951);
• Депортація куркулів із Західної Білорусі (03-05.1952);
• «Покарані конфесії»: депортація «інокентівців» і адвентистів-реформаторів (03.1952).

Русь після монгольської навали

Читаю цікаву книгу, Сергій Плохій, «Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», видавництва Критики. Присвячена становленню та розвитку ідентичностей народів нащадків Київської Русі до XVIII сторіччя.

Серед вже відомих мені чи нових фактів, що знайшлися в книзі, найцікавішими є ті, що начебто давно відомі, але ніколи не привертали уваги.

Наприклад.

Розглянемо знаменитий російський міт про те, що, начебто, після монгольської навали політичний центр Русі переїхав в район Москви, в той час як Київ опинився під татарами, далі під Литвою і взагалі перестав бути суб'єктом міжнародної політики.

Українською історіографією цей міт занадто швидко і роздратовано відкидається, мовляв, ну який там політичний центр Русі в вашому Заліссі, улусу Золотої Орди.

В принципі, поняття Русь, в деякому сенсі, дійсно переїхала до Москви, але ж не тільки до Москви! Зведення всього складного процесу трансформації роздробленої середньовічної Русі у держави Нового Часу до «переїзду з Києва у Москву» можливе тільки якщо дивитись на історію маючи світогляд дєрєвєнского дяка, що, втім, типово для російської історіографії.

Насправді, від самого початку існувало дві Русі. Перша Русь — Русь у вузькому сенсі, це територія біля самого Києва. Як вважає автор книги, велику роль у формуванні ідентичності русі в вузькому сенсі грала колонізація степу нашими князями, коли велика кількість людей відривалась від кореня, втрачала племінну ідентичність і ставала княжими людьми на кордоні. Контакт цієї людності з суттєво «іншими» кочовиками ще більш підкреслював їх спільність.

Друга Русь — це Русь у широкому сенсі, вся Київська Русь. Якщо про Русь у вузькому сенсі говорили, порівнюючи її з окраїнами Київської Русі, то про Русь в широкому сенсі — порівнюючи з закордоном. Тобто, наприклад, полочани — це полочани, коли мова йде про Київ та русь — коли мова йде про Литву.

Після монгольської навали, Русь у вузькому сенсі, як околиця Києва дійсно зникла, але переїхала вона зовсім не до Москви, а в Галицько-Волинське князівство. Якщо ще на початку правління Данила Галицького Київ — це була Русь, а Володимир Волинський — вже не Русь, то під кінець правління Данило вже був коронований Королем Русі, а за кілька десятиріч Русь стала однозначно асоціюватись з сучасною Галичиною, що ми бачимо на середньовічних картах. Руське королівство, велике князівство, пізніше — воєводство існувало аж до розчленування Речі Посполитої.

Всі ж інші землі, що входили до складу Київської Русі фактично втратили Русь у вузькому сенсі хоч і залишилися частиною Русі в широкому сенсі.

Хтось думає в Росії не вистачає свободи?

Випадково побачивши цей скріншот, я нарешті зрозумів що зараз відбувається з росіянами з точки зору соціальної психології.

Весь совок вони готувалися до війни зі всім світом, втім на кожному «парадє» скандували «Мір — Труд — Май» та «баролісь за мір. Весь совок вони зневажали «хахлов, чурак, чучмєкав, чєрнажопих, жидов» та всіх інших, але вголос розповідали про інтернаціоналізм та дружбу народів. Скільки разів ми чули про «братскій народ» в очі та «хахли-салаєди» в спину? А сам комунізм, в який під кінець вже не вірив ніхто, окрім дітей та дебілів?

Фактично вся країна довгі-довгі роки жила в лицемірстві: лайно всередині, розвинуте соціалістичне святенництво ззовні. Але зараз все це нарешті полізло. Ненавидиш піндосів — правильно, це патріотично. Гейропа - так, гниє зоофіли-педофіли погані. Кляті хохли — так, фашисти, хунта. Не потрібно більше лицемірити, можна відкрити пащу, виблювати лайно та стати патріотом Великої Росії. Хтось думає в Росії не вистачає свободи? Та такої свободи показувати своє справжнє обличчя в бидла не було часів «продразвьорсток».

P.S.: На світлині реакція росіян на вбивство одного з останніх доладних росіян, Нємцова

Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)

Дочитав нарешті цікаву книгу Володимира Кушпета «Старцівство: Мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)» з якої дізнався багато нового.

Нижче короткий конспект.

Щодо інструментів

 

Нарешті остаточно закрив для себе питання чим відрізняється історична кобза від історичної бандури. Кобза — лютнеподібний струнний щипковий інструмент з широким грифом, техніка гри на якому базується на перетисканні струн на грифі лівою рукою. Бандура — арфоподібний інструмент, багатство звуків забезпечується не перетисканням струн, а великою кількістю струн розташованих безпосередньо на корпусі інструменту. Пізніші кобзи мали подібні струни, так звані приструнки, які полегшували гру, тому з першого погляду їх можна легко сплутати з бандурами, але вони відрізнялись строєм та технікою гри.

Пізніші реконструкції та сучасні інструменти можуть не вписуватись в цю схему, оскільки в свій час, коли бандури вже були поширеніші за кобзи, «розпіарене» слово кобзар перенесли з виконавця на інструмент та почали плутати кобзи та бандури. Крім того, історичні інструменти мають обмежений стрій, тому пізніше їх модифікували, щоб зробити придатними для академічного виконання.

Щодо репертуару та класифікації

Виконавців української народної нецерковної музики (від Козаччини до її знищення більшовиками) можна розділити на кілька класів: козаки-музиканти, для яких музика була хобі; старосвітська музика — професійні музиканти при дворах, доки ті існували; зрячі сільські музиканти, що грали на святах, весіллях тощо; старці, про яких нижче. Царат пережили тільки останні дві категорії, але більшовики вже остаточно перервали старцівську традицію.

Слово кобзар та образ кобзаря, сліпого учасника національно-визвольної боротьби — продукт діяльності української інтелігенції XIX ст. Сліпі музиканти називалися старцями (на сході) або дідами (на заході), стосовно ж інструментів — більшість з них користувалася колісною лірою, менше — бандурою, а кобзарі взагалі були вимираючим видом. Крім того існували т. з. стихівничі — сліпі декламаторі стихів. Вони ділили частину традицій зі сліпими музикантами. Від звичайних сліпих та зрячих жебраків відрізнялись традиціями, ієрархією та організацією, схожою на цехову або навіть справжньою цеховою (у старі часи).

Основою репертуару старців були псалми, молитви, пісні релігійної тематики. Екзамен який складав учень, щоб отримати право на вільні хліби, включав в себе перевірку на знання традицій та молитов. Вміння грати та пісенний репертуар взагалі не перевірялися. Його музикант збагачував протягом життя, але обов'язковим він не був.

Термін дума — штучний, старцями не використовувався. Релігійні співи вони називали псальмами (також це була назва для співів, пісень взагалі), також існували козацькі псальми, невільницькі плачі, світські козацькі, бурлацькі, чумацькі пісні, танцювальні пісні, пісні на соціально-побутову тематику, жартівливі тощо.

Щодо організації

Сліпі музиканти були непогано організовані. В старі часи мали навіть цехову організацію, яку згодом втратили під тиском царату та російського «православ'я». Тим не менш навіть у другій половині XIX ст. українські старці все ще мали спільного для всіх українських етнічних земель цехмайстра Хведора Вовка (1798—1889).

Культурна єдність зберігалася завдяки організації та кодифікованої в т. з. Устиянськи книги старцівської науки.

Устиянськи книги — це дванадцять усних «книг» плюс т. з. «Сподарь», які передавались від майстра до учня. Вносити зміни в них заборонялось, а для поповнення репертуару існували додаткові «книги» — т. з. промежки. На жаль, з цих книг збереглися тільки окремі уривки, про зміст дванадцятої книги, яку знали тільки найбільш поважні майстри, взагалі нічого невідомо. Перед ознайомленням з нею давалася особлива присяга, цікава тим, що вона містить конкретну дату та імена людей, що її вперше її склали:

...послано устами 12-ти Отчої Ради і панотця цехмайстра з города Переяслава в день Спаса 1775 року од Різдва Христового... Панотець-цехместер кобзарського та всього незрячого братства Гнат Рогозянський. Судна Рада - панотці: ...

Дуже ймовірно, що дати та імена реальні, бо як мінімум один з «підписантів» — Парубайко — згадується в окремій розповіді про мощі Київської Лаври: Парубайко пішов в Лавру поставити свічки і в печерах випадково побачив, як монахи підробляють мощі. Насилу втікши він захворів, та згодом зайнявся музикою. До речі, Хведір Вовк також постраждав від монахів — його осліпили, коли він побачив «вертеп блудодійства» в якомусь монастирі під Прилуками.

Щодо церкви

Всі знають, що старців фізично винищили більшовики. Значно менше поширене знання, що старці піддавалися утискам та гонінням з боку царської влади та російського «православ'я», адже старці, «божі люди», порушували монополію церкви на сакральне — порівняння сліпих музикантів з жадібними попами було не на користь останніх, співали тексти релігійної тематики українською мовою, що заборонялось, та й взагалі не були взірцевими вєрнаподданимі (дивіться історії Парубайко та Вовка вище).